— А котра була година? — запитав Бернар, не так тому, що йому хотілося це знати, як щоб означити свою цікавість.
— Третя ночі, я думаю. Я підвівся й припав вухом до дверей. Венсан розмовляв із жінкою. Власне, говорила тільки вона.
— Тоді, як ти міг знати, що то був він? Усі пожильці проходять під твоїми дверима.
— Це іноді буває навіть збіса незручно. Чим пізніший час, тим більший гармидер вони зчиняють, коли підіймаються сходами. Їм наплювати, що люди вже давно сплять!.. Але то міг бути лише він. Я чув, як жінка називала його на ім’я. Вона казала йому... О, мені бридко це переказувати...
— Кажи.
— Вона казала йому: «Венсане, мій коханий, моя любове, не кидайте мене!»
— Вона зверталася до нього на «ви»?
— Атож. Правда ж, цікаво?
— Розповідай далі.
— «Ви не маєте права кидати мене тепер. Що зі мною тоді станеться? Куди ви хочете, щоб я пішла? Скажіть же що-небудь! Заговоріть до мене!» І знову називала його на ім’я й повторювала: «Мій коханий, мій коханий» усе сумовитішим і все тихшим голосом. А потім я почув ніби стукіт (вони, мабуть, були вже на сходах) — такий стукіт, як ото падає якась річ. Я думаю, вона впала перед ним навколішки.
— А він їй нічого не відповідав?
— Він уже був на останніх сходинках. Я почув, як за ним зачинилися двері помешкання. А вона ще довго залишалася тут, майже під моїми дверима. Я чув, як вона схлипує.
— Ти повинен був їй відчинити.
— Я не наважився. Венсан розлютився б, якби довідався, що я знаю про його пригоду. А потім я боявся, що вона збентежиться, коли я застану її в сльозах. І що, зрештою, я їй сказав би?
Бернар повернувся до Олів’є.
— На твоєму місці, я відчинив би двері.
— О, чорт забирай, тебе ніщо не зупинить. Ти робиш усе, що тобі заманеться.
— Ти мені дорікаєш?
— Ні, я тобі заздрю.
— А ти не здогадуєшся, ким вона могла бути, та жінка?
— Звідки ж мені знати? Добраніч.
— Послухай-но, а ти певен, що Жорж нас не підслуховує? — прошепотів Бернар на вухо Олів’є.
Вони нашорошили вуха і якусь мить дослухалися.
— Ні, він спить, — сказав Олів’є своїм природним голосом. — А якби він щось і почув, то нічого б не втямив. Ти знаєш, що він запитав недавно в батька?.. Чому...
Цього разу Жорж не витримав. Він підвівся наполовину на своєму ліжку й урвав брата:
— Йолоп! Ти навіть не помітив, що я прикидався, ніби сплю. Атож, нехай вам чорт, я чув усе, про що ви тут базікали. Не так уже й складно вас одурити. А про Венсана я давно знаю. Але, діти мої, спробуйте тепер говорити тихше, бо я хочу спати. Або замовкніть.
Олів’є відвернувся до стіни. Бернар, до якого сон не йшов, роздивлявся кімнату. У місячному сяйві вона здавалася більшою. Він її, власне, зовсім не знав. Удень Олів’є тут ніколи не бував. Коли Бернар зрідка до нього приходив, то він приймав його в помешканні нагорі. Місячне світло вже досягло ніжок ліжка, на якому нарешті заснув Жорж.
Він чув майже все, про що розповідав його брат, тепер йому є про що снити. Над Жоржевим ліжком можна було розрізнити дві книжкові полиці, на яких стояли підручники. На столі, біля ліжка Олів’є, Бернар побачив книжку великого формату. Він простяг руку і схопив її, щоб подивитися на назву — Токвіль. Та коли він хотів покласти її назад на стіл, книжка впала й розбудила Олів’є.
— Ти читаєш Токвіля?
— Мені дав його почитати Дюбак.
— Подобається?
— Трохи нудно читається. Але дещо написано дуже добре.
— Послухай-но. Ти що завтра робиш?
Завтра в ліцеї вихідний. Бернар подумав, що міг би знову зустрітися зі своїм другом. Він не збирався йти до ліцею. Ліпше він пропустить останні уроки й підготується до іспиту самотужки.
— Завтра, — сказав Олів’є, — о пів на дванадцяту я йду на вокзал Сен-Лазар, щоб зустріти потяг із Дьєпа, на якому прибуває мій дядько Едуар, що повертається з Англії. Пополудні о третій зустрічаюся з Дюрмером у Дуврі. Решту часу я повинен працювати.