Він висунув шухляду, дістав звідти п’ять банкових білетів і передав їх Венсанові.
— Їдьте негайно.
— Але ваш батько...
— А, я й забув вам сказати. Він помер кілька годин тому... — Він дістав свого годинника й вигукнув: — Чорт забирай, та вже пізно! Атож, він помер чотири години тому.
Усе це було сказано без поспіху, спокійно і навіть із якоюсь недбалістю.
— І ви не залишитеся...
— Сидіти біля небіжчика? — урвав його Робер. — Ні; це зробить мій малий брат; зараз він там нагорі зі своєю старою бонною, що порозуміється з мерцем набагато ліпше, ніж я...
А що Венсан не зворухнувся, то він знову заговорив:
— Знаєте, любий друже, я не хотів би вам здатися циніком, але заздалегідь заготовлені почуття вселяють мені справжній жах. Я плекав у своєму серці трохи синівської Любови до свого батька, але вже на самому початку вона була досить хисткою, а згодом помітно зменшилася. Старий ніколи не вселяв мені інших почуттів, окрім нудьги, роздратування, ніяковости. Якщо в нього й залишалося трохи ніжности в серці, то немає жодних підстав сумніватися, що відчував він її не до мене. Перші пориви моєї любови до нього, в ті часи, коли я ще не вмів стримуватися, наражалися на брутальне несприйняття, яке навчило мене бути мудрішим. Ви ж самі бачили, як він поводився, коли його доглядали... Чи він подякував вам коли-небудь? Чи бодай подивився на вас вдячним поглядом, подарував вам бодай миттєву усмішку? Він завжди вважав, що йому належить усе. О, то був, як то кажуть, характер. Моя мати, либонь, настраждалася від нього, хоча він її любив, якщо взагалі був спроможний любити нехай там кого. Думаю, він примушував страждати всіх, хто його оточував: своїх слуг, своїх собак, своїх коней, своїх коханок. Тільки не своїх друзів, бо не мав жодного. Коли він помер, усі зітхнули з полегкістю. Він був дуже цінною людиною «у своєму роді», як то кажуть. Але я ніколи не міг відкрити, в якому саме. Він був дуже розумний — це правда. У глибині душі я ним захоплювався, та й досі захоплююсь. Але для того, щоб сякатися в носовичок, для того, щоб проливати за ним сльози... ні, для цього я вже не настільки малий, яким колись був. Отже, паняйте і через годину приїздіть до Ліліан, де ми з вами зустрінемося. Що? Вас бентежить, що ви будете не в смокінгу? Який же ви йолоп! Та ми ж будемо там самі-одні. Обіцяю вам поїхати туди в піджаці. Домовилися. Закуріть сиґару, перш ніж піти. І негайно надішліть мені авто — потім воно приїде забрати вас.
Він провів Венсана поглядом, коли той виходив, стенув плечима, потім пішов до своєї спальні, щоб одягти костюм, який чекав його, розкладений на софі.
В одній із кімнат другого поверху лежав на смертному ложі старий граф. Йому поклали на груди розп’яття, але забули з’єднати руки. Кількаденна щетина згладила гострий кут його вольового підборіддя. Поперечні зморшки покраяли йому чоло, під сивим волоссям, що стриміло щіткою, вони здавалися менш глибокими й ніби розслабленими. Очі сховалися під вигином брів, накриті густими кущиками волосся. Саме тому, що на нього вже не слід дивитися, я споглядаю його так довго. Біля узголів’я ліжка стояло крісло, в якому сиділа Серафіна, стара бонна. Але зараз вона підвелася й підійшла до столу, де стояла стара гасова лампа, освітлюючи кімнату тьмяним світлом. Цю лампу треба було підняти, щоб абажур відкидав більше світла на книжку, яку читав юний Ґонтран...
— Ви стомилися, пане Ґонтран. Буде ліпше, якщо ви підете спати.
Ґонтран підвів на Серафіну погляд своїх лагідних очей. Біляве волосся, яке він відгорнув із чола, розсипалося по його скронях. Йому було п’ятнадцять років: його майже дівоче личко виражало тільки ніжність і любов.
— А як же ти? — запитав він. — Це тобі треба піти поспати, моя люба Фіно. Адже ти й учорашню ніч майже всю перебула на ногах.
— За мене не турбуйся, я звикла не спати. До того ж я спала вдень, тоді як ви...
— Ні, я не спатиму. Я зовсім не стомлений. І до того ж мені приємно отак посидіти, поміркувати та почитати. Я так мало знав тата, і боюся, що зовсім його забуду, якщо не надивлюся на нього добре тепер. Я сидітиму біля нього, поки не розвидниться. А скільки вже минуло років, Фіно, як ти в нас служиш?
— Я найнялася сюди за рік до вашого народження. А вам скоро шістнадцять.
— Ти добре пам’ятаєш маму?
— Чи пам’ятаю я вашу маму? Ну й запитаннячко! Це те саме, що запитати мене, чи пам’ятаю я, як мене звуть. Звичайно ж, я добре пам’ятаю вашу маму.
— Я теж трохи її пам’ятаю, але не вельми... Мені не було й п’яти років, як вона померла... Скажи-но... Мій тато часто з нею розмовляв?