VI
Невже... кожен з нас байстрюк? Поважний воїн, мій батечко, не знав, коли матусі сторонній майстер потайним струментом встругав мене.
Шекспір
Бернарові снився якийсь дивний сон. Але він не міг пригадати, що саме йому приснилося. Він намагався не пригадати свій сон, а вийти з нього. Він повернувся в реальний світ, аби відчути тіло Олів’є, що важко навалилося на нього. Його друг уві сні чи принаймні тоді, коли спав Бернар, підкотився до нього ближче, та зрештою, й ліжко було таке вузьке, що зберегти якусь відстань між тілами було б неможливо. Олів’є перевернувся й тепер спав на боку, й Бернар відчував, як його гаряче дихання лоскоче йому шию. Бернар мав на собі лише коротку сорочку, яку носив удень; тож рука Олів’є нескромно обхопила його просто за голе тіло. Бернар на мить засумнівався, чи його друг справді спить. Він обережно відсунувся від нього й, намагаючись не розбудити його, підвівся, одягся й знову ліг у ліжко. Було ще надто рано, щоб піти звідси. Лише четверта година. Нічна темрява тільки почала сіріти. Треба ще відпочити з годину, щоб набратися сил для нового дня. Але сон уже не йшов. Бернар дивився на шибки, які потроху світлішали, на сірі стіни маленької кімнатки, на залізне ліжко, в якому крутився уві сні Жорж.
«Незабаром, — думав Бернар, — я піду назустріч своїй долі. Яке чудове слово — пригода! Воно увібрало в себе всі ті дивовижні несподіванки, які на мене чекають. Я не знаю, чи інші люди почувають те саме, що й я, та коли я остаточно прокинуся, то зневажатиму всіх тих, хто ще спить. Олів’є, друже, я піду звідси, не попрощавшись. Ну ж бо! Вставай, хоробрий Бернаре! Уже пора!»
Він потер собі обличчя зволоженим кутиком рушника. Причесався. Взувся. Нечутно відчинив двері й вийшов на вулицю.
О, яким цілющим здається повітря, яке ти ще не вдихнув! Бернар пішов попід ґратчастою чавунною огорожею Люксембурзького саду. Він спустився по вулиці Бонапарта, вийшов на набережну, перейшов через Сену. Він думав про своє нове життєве правило, формулу якого нещодавно знайшов: «Якщо ти цього не зробиш, то хто зробить? Якщо ти не зробиш цього відразу, то коли це буде?» Він думав: «Мене чекають великі справи», і йому здавалося, він прямує до них. «Великі справи», — повторював він собі, йдучи. Якби ж то він знав, які! А тим часом йому захотілося їсти. Він саме дійшов до Центрального ринку. Він мав чотирнадцять су в кишені, жодного ліара більше. Увійшов до бару, взяв рогалик та каву з молоком. Це коштувало десять су. У нього залишалося ще чотири. Він недбало кинув два на прилавок, а два інші віддав волоцюзі, який нишпорив у ящику для сміття. Милосердя? Виклик? Чи не все одно! Тепер він почував себе щасливим, як король. У нього більш немає нічого — отже, все належить йому! «Я багато сподіваюся від Провидіння, — думав він. — Хай би лиш воно знайшло мені на обід добрий кривавий ростбіф, і ми б із ним цілком порозумілися» (адже вчора він не обідав). Сонце давно вже зійшло. Бернар знову вийшов на набережну. Він почував себе дуже легким. Хлопець спробував побігти і мав таке відчуття, ніби летить на крилах. Він думав:
«Якщо протягом тривалого часу ти сприймаєш щось дуже всерйоз, це значно ускладнює тобі життя. Так, приміром, я п’ятнадцять років вірив у те, що моя мати любить чоловіка, якого я вважав батьком, я вірив у це ще вчора. А вона, виходить не могла так довго сприймати свою любов серйозно. Мені важко збагнути, зневажаю я її чи, навпаки, шаную за те, що вона зробила свого сина байстрюком. До того ж я надто мало про все це знаю. Почуття до тих, хто дав тобі життя, — це речі, в які ліпше не заглиблюватися. Що ж до рогоносця, то тут усе дуже просто: я ненавидів його відтоді, як себе пам’ятаю. Хоча сьогодні я повинен признатися, що аж ніяк не ставлю собі цю ненависть за заслугу і жалкую, що так було. Адже, якби я не виламав ту шухляду, то все життя вважав би, що плекав до свого батька ненормальні почуття! Яка полегкість, що тепер я все знаю!.. Та не можна стверджувати, що я умисне виламав ту шухляду; я навіть не думав її висовувати... До того ж я можу послатися на обставини, які почасти мене виправдовують. По-перше, мені було страшенно нудно в той день. А потім цікавість, ота «фатальна цікавість», як сказав Фенелон, яку я, певно, успадкував від свого справжнього батька, бо родині Профітандьє вона геть не властива. Я не знаю нікого, хто так би нічим не цікавився, як той пан, що має честь бути чоловіком моєї матері. За винятком хіба що тих дітей, яких він їй наробив. Треба мені буде поміркувати про це знов, коли пообідаю... Підняти стільницю й зазирнути згори в шухляду — це не те саме, що зламати замок. Я не зломщик. Підняти мармурову стільницю круглого письмового стола — це може спасти на думку кому завгодно... Тесей, мабуть, був у моєму віці, коли відсунув камінь до Лабіринту. На нашому письмовому столі стоять дзиґарі. Мені й на думку не спало б підняти мармурову стільницю, якби я не захотів полагодити дзиґарі... Щоправда, не кожному випадає знайти внизу в шухляді зброю або листи провинного кохання. Та, зрештою, головне в тому, що я про все довідався. Не всім же щастить, як Гамлетові, зустріти привида, який про все розповість. Гамлет! Як по-різному дивиться людина на події залежно від того, законно чи незаконно народилася вона на світ. Я ще повернуся до цієї проблеми, коли пообідаю... Погано я вчинив чи цілком слушно, прочитавши ті листи? Якби я вчинив погано... то хіба не мучили б мене докори сумління? А якби я не прочитав тих листів, то й далі жив би в невіданні, брехні та покорі. Треба тобі, хлопче, провітрити голову. Вибратись у широкий світ. «Бернаре! Бернаре, юний і зелений...» — як сказав Босюе. Посидь-но на цій лавчині, Бернаре. Який гарний ранок! Бувають дні, коли сонце, як то кажуть, пестить землю. Якби мені трохи зосередитися, я написав би вірші».