Розлігшись на лаві, він так добре зосередився, що заснув.
VII
Сонце, що підбилося вже досить високо, крізь відчинене вікно лоскотало голу ногу Венсана, що лежав у широкому ліжку, поруч із Ліліан. Не знаючи, що він прокинувся, вона підвелася, подивилась на нього і здивувалася, помітивши, що вираз обличчя в нього стурбований.
Леді Ґрифіт, можливо, й любила Венсана; але вона любила в ньому успіх. Венсан був високий, гарний, стрункий, але він не вмів ані як треба поводитися, ані як треба сідати, ані як треба підводитися. Його обличчя було жваве й виразне, але він погано причісувався. Особливо вона захоплювалася сміливістю та тверезою розважливістю його думки. Він був, безперечно, добре освічений, але, як на неї, погано вихований. Вона нахилилася з інстинктивним почуттям коханки й матері над цією великою дитиною, яку заповзялася вивести в люди. Ліліан хотіла зробити з нього свій витвір, виліпити свою статую. Вона навчала його доглядати свої нігті, зачісувати набік волосся, яке він спочатку відкидав назад, і його лоб, напівсхований під ним, здавався блідішим і вищим. І, нарешті, вона навчила його носити модні краватки, які йому личили, замість простих і скромних із уже готовими вузлами. Звичайно ж, леді Грифіт любила Венсана; але вона не любила його мовчазного або «насупленого», як вона казала.
Вона легенько провела по Венсановому чолу пальцем, ніби хотіла розгладити зморшку, подвійну складку, яка, починаючись від брів, утворювала дві глибокі борозенки й здавалася майже болісною.
— Якщо ти приноситимеш мені сюди жаль, турботи, каяття, то ліпше не приходь, — прошепотіла вона, нахилившись над ним.
Венсан заплющив очі, ніби щоб захиститися від надто яскравого світла. Променисте торжество поглядів Ліліан засліплювало його.
— Тут такий порядок, як у мечетях; перш ніж сюди увійти, треба роззутися, щоб не занести багнюку знадвору. Гадаєш, я не знаю, про кого ти зараз думаєш?
Венсан хотів затулити їй рота долонею, але вона не побажала замовкнути:
— Ні, дозволь мені тепер сказати серйозно. Я багато міркувала про те, що ти мені якось розповів. Чоловіки переконані, що жінки неспроможні міркувати тверезо, але, ти побачиш, це залежить від того, про яку жінку йдеться... Пам’ятаєш, ти казав мені про наслідки схрещування... Мовляв не змішування дає потрібний результат, а селекція... Ну що, я добре затямила твій урок?.. Так от, мені здається, що сьогодні вранці ти виплекав монстра, щось страховинне й безглузде, такий собі гібрид вакханки й Святого Духа. Хіба не так?.. Ти докоряєш собі, що покинув Лору — я прочитала це у складках твого чола. Якщо хочеш повернутися до неї, скажи мені відразу й залиш мене. Це означатиме, що я в тобі помилилася, і я дозволю тобі піти без жалю. Але якщо ти хочеш залишитися зі мною, зітри з себе цей похоронний вираз. Ти нагадуєш мені деяких англійців: чим вільнішою стає їхня думка, тим більше вони туляться до моралі. І то настільки, що немає нічого більш пуританського, аніж книжки деяких їхніх мислителів... Ти думаєш, я не маю серця? Помиляєшся. Я чудово розумію: тобі шкода Лору. Але в такому разі, чого тобі треба тут?