Венсан відвернув від неї обличчя, і тоді вона сказала:
— Послухай-но. Ти зараз підеш у ванну і спробуєш там змити з себе свій жаль і каяття. Я дзвінком покличу тебе до чаю, гаразд? І коли ти з’явишся, я спробую розтлумачити тобі те, чого ти, як мені здається, не розумієш.
Він підвівся з постелі. Вона побігла за ним.
— Не вдягайся відразу. У шафі праворуч від колонки ти знайдеш бурнус, накидку, піжами... Обирай, що тобі до вподоби.
Венсан з’явився хвилин через двадцять, накритий шовковою джелабою фісташково-зеленого кольору.
— О! Стривай! Стривай, я тебе вдягну! — вигукнула Ліліан, не тямлячи себе від захвату.
Вона дістала зі скрині, прикрашеної східним орнаментом, два широкі шарфи баклажанного кольору, підперезала Венсана темнішим, а світліший накрутила тюрбаном йому на голову.
— Мої думки завжди забарвлені в колір мого костюма (вона була в пурпуровій піжамі, гаптованій сріблом). Мені пригадується один день у Сан-Франциско, коли я була зовсім малою. Мене хотіли одягти в чорне під тим приводом, що померла одна із сестер моєї матері, стара тітка, якої я ніколи не бачила. Я проплакала цілий день. Мені було дуже сумно. Я тоді думала, що в мене велике горе, що мені дуже жаль тітки, а насправді вся причина була в чорному одязі. Якщо чоловіки, поважніші сьогодні, ніж жінки, то лиш тому, що їхній одяг темніший. Я ладна побитися об заклад, що в тебе зараз зовсім інший настрій, аніж той, який ти щойно мав. Сідай ось тут, на краєчок ліжка і коли ти вип’єш чарку горілки, філіжанку кави та з’їси два або три сандвічі, я розповім тобі одну історію. Скажеш мені, коли починати...
Вона сіла на килимок біля ліжка, між ногами Венсана, згорнувшись у клубочок, як фігура на єгипетській стелі, й поклавши підборіддя собі на коліна. Після того як сама поїла й випила, вона стала розповідати:
— Я була на «Бургундії», ти ж знаєш про цю подію, у той день, коли вона зазнала аварії. Мені було сімнадцять років. Тепер ти знатимеш, скільки мені сьогодні. Я вміла чудово плавати. І щоб ти знав, що не така я вже й безсердечна, скажу, що моєю першою думкою було врятуватися самій, а другою — врятувати когось іще. Я навіть не певна, чи не був цей намір моєю першою думкою. А найімовірніше, що в мене взагалі не було ніяких думок. Але люди, що в такі хвилини думають лише про себе, вселяють мені глибоку відразу. Наприклад, ті жінки, що кричать мов несамовиті. Коли спустили на воду першу рятувальну шлюпку, куди взяли переважно жінок та дітей, то деякі жінки так репетували, що в мене голова від цього крику йшла обертом. Цей маневр було здійснено так погано, що шлюпка, замість лягти на воду дном, устромилася туди носом і витрусила в море всіх своїх пасажирів, ще до того як наповнилася водою. Усе це відбувалося при світлі смолоскипів, ліхтарів та прожекторів. Ти собі не уявляєш, який то був жах. Хвилі були досить високі, й усе те, що не потрапляло в освітлене коло, зникало по той бік водяного пагорба, в темряві ночі. Я ще ніколи не жила таким напруженим життям, але була так само неспроможна мислити, як ньюфаундленд, що стрибає у воду. Я навіть до пуття не пам’ятаю, що саме сталося, знаю тільки, що помітила в тій першій шлюпці дівчинку років п’яти або шести, дуже гарненьку дитину. І коли я побачила, що шлюпка перекинулась, саме її я вирішила врятувати. Спочатку вона була зі своєю матір’ю; але та не вміла добре плавати й до того ж, як завжди буває в таких випадках, її рухи сковувала спідниця. Щодо мене, то, мабуть, я роздяглася цілком машинально. Мене покликали зайняти місце в наступній шлюпці. Мабуть, я туди сіла, а потім стрибнула у воду вже з тієї шлюпки. Я лише пам’ятаю, що досить довго пливла з дитиною, яка вчепилася мені в шию. Вона була нажахана і так здавила мені горло, що я почала задихатися. На щастя, нас побачили зі шлюпки й зачекали чи підвеслували ближче. Але я тобі розповідаю цю історію не через той випадок. Інший яскравий спогад міцно закарбувався в моєму мозкові та в моєму серці: у ту шлюпку нас напхалося людей сорок, після того як ми підібрали з води кілька нещасних, як підібрали й мене. Вода була майже врівень із облавками шлюпки. Я була на кормі й пригортала до себе дівчинку, яку врятувала, щоб обігріти її й не дати їй побачити те, чого сама не могла не бачити: двох матросів, один з яких був озброєний сокирою, а другий — кухонним ножем. І знаєш, що вони робили? Вони обрубували пальці та руки тим плавцям, які, хапаючись за такелаж, намагалися залізти в нашу шлюпку. Один із тих двох матросів (другий був негр) обернувся до мене й побачив, що я клацаю зубами від холоду, переляку й жаху. «Якщо в шлюпку залізе іще бодай один, нам усім каюк. Шлюпка переповнена». Він пояснив, що під час корабельних аварій завжди доводиться так робити. Але про це, звичайно, не говорять.