«Якби це була квитанція камери схову, — сказав собі Олів’є, дивлячись як Едуар зіжмакав папірця, а потім неуважно пожбурив його геть, — він би її не викинув».
І обернувся лише на мить, щоб побачити, як вітер підхопив папірця, й він опинився далеко позаду них, на хіднику. Якби він дивився трохи довше, то побачив би, що якийсь молодик підібрав того клаптика. То був Бернар, який ішов за ними, після того як вони вийшли з вокзалу... Тим часом Олів’є був у розпачі, не знаходячи, що сказати Едуарові, й мовчанка між ними ставала нестерпною.
«Коли ми дійдемо до Кондорсе, — повторював собі він, — я йому скажу: «Тепер мені пора йти. До побачення»». Та біля ліцею він вирішив пройтися з ним трохи далі, до рогу вулиці Прованс. Але Едуар, якого ця мовчанка теж гнітила, не міг дозволити, щоб вони отак розлучилися. Він затяг свого супутника в кафе. Едуар сподівався, що порто, яке він замовив, допоможе їм подолати ніяковість.
Вони цокнулися.
— За твої успіхи, — сказав Едуар, піднявши келих. — Коли в тебе іспит?
— Через десять днів.
— І ти почуваєш себе готовим?
Олів’є стенув плечима.
— Цього людина ніколи не знає. Досить бути просто не в гуморі того дня.
Він не наважився відповісти: «Так», щоб не видатися надто самовпевненим. До його збентеження додавалися також бажання й острах називати Едуара на «ти». Він задовольнився тим, що будував кожну свою фразу в такий ухильний спосіб, що звертання на «ви» з неї виключалося, і цим відібрав в Едуара можливість посприяти йому в переході між ними на «ти», а Едуар щиро цього бажав. До того ж він добре пам’ятав, що за кілька днів до свого від’їзду він спромігся цього досягти.
— Ти добре попрацював?
— Непогано. Але не так добре, як міг би.
— Ті, хто вміє добре працювати, завжди мають відчуття, що могли б попрацювати й більше, — промовив Едуар тоном повчання.
Він сказав це, попри власну хіть. І відразу ж ця фраза здалася йому безглуздою.
— Ти все ще пишеш вірші?
— Вряди-годи... Мені дуже потрібні поради.
Олів’є підняв погляд на Едуара. «Мені потрібні ваші поради, — хотів би він сказати, — твої поради». І його погляд, за браком голосу, сказав це так виразно, що Едуар подумав: «Це повага або делікатність примусили його так сказати». Але яка потреба спонукала його відповісти та ще й так різко:
— О, поради слід давати собі самому або просити їх у товаришів. Поради людей старших нічого не варті.
«Але ж я нічого в нього не просив, — подумав Олів’є. — Чому він протестує?»
Кожен із них дорікав собі в тому, що не може видобути з себе нічого, крім сухих, натягнутих реплік. І кожен, відчуваючи ніяковість та роздратування другого, вважав себе об’єктом і причиною цих почуттів. Такі розмови не можуть привести ні до чого доброго, якщо ніщо не прийде на порятунок. Ніщо не прийшло.
Олів’є цього ранку встав не з тієї ноги. Смуток, який він пережив, коли прокинувся й побачив, що Бернара немає поруч із ним, що той пішов, не попрощавшись, цей смуток, про який його на мить примусила забути радість зустрічі з Едуаром, тепер знову піднявся в ньому, мов каламутна хвиля, затопивши всі його думки. Йому хотілося б поговорити про Бернара, розповісти про все Едуарові, зацікавити його долею друга.
Але найменша посмішка Едуара, завдала б йому невигойної рани, і вираз його обличчя виказав би ті палкі й бурхливі почуття, що нуртували в ньому, хай би навіть та посмішка була ледь помітною. Олів’є мовчав; він відчував, як тверднуть і застигають риси його обличчя; йому хотілося б упасти Едуарові в обійми й заплакати. Але Едуар хибно витлумачив цю мовчанку, вираз цього зсудомленого обличчя; він надто любив цього хлопця, щоб не втратити легкість і рівновагу; якби той наважився подивитись йому у вічі, він би захотів схопити його в обійми й приголубити як дитину. Та, зустрівши його засмучений погляд, він подумав:
«Атож, йому нудно зі мною... Моя присутність стомлює його, уриває йому терпець. Бідолашний хлопчик! Він чекає лише одного слова від мене, щоб піти». І це слово вихопилося в Едуара, з жалости до Олів’є:
— А зараз мені пора йти. Твої батьки чекають тебе до сніданку, я певен.
Олів’є, якого непокоїли ті самі думки, у свою чергу витлумачив слова Едуара хибно. Він швидко підхопився на ноги й подав йому руку. Щонайменше він би хотів сказати Едуарові:
«Коли я знову тебе побачу? Коли я знову вас побачу? Коли ми знову зустрінемося?..»
Едуар чекав від нього цих слів. Але вони не пролунали. Пролунало тільки банальне: