— Атож, я чудово тебе розумію, — сказав Олів’є, який думав про Бернара й не почув жодного слова.
— І це ще не все, це не все! — у палкому захваті провадив Люсьєн. — Я хотів би, у своєрідному епілозі, показати цю ж таки алею вночі, після того як усі звідси підуть, безлюдну й набагато гарнішу, ніж удень; відтворити екзальтацію всіх природних звуків та шерехів, що відбувається в цій природній тиші: дзюркіт водограю, вітер у листі та спів якого-небудь нічного птаха. Я думав навіть про те, щоб уявити собі, як тут ходять тіні, можливо, статуї... але мені здається, це було б трохи банально... А що думаєш ти?
— Ні, статуй не треба, не треба статуй... — неуважно відповів йому Олів’є.
Але побачивши спрямований на нього сумний погляд Люсьєна, він вигукнув із щирою переконаністю:
— Якщо, старий, тобі це справді вдасться, це буде грандіозно!
II
У листах Пуссена немає жодного натяку на те, що він почуває себе чимось зобов’язаним перед своїми батьками. Ніколи потім він не жалкував про те, що порвав усякі стосунки з ними. Самохіть переїхавши до Рима, він утратив будь-яке бажання повернутися, можна сказати, втратив усю пам’ять.
Поль Дежарден «Пуссен»
Пан Профітандьє поспішав повернутися додому, і йому здавалося, що його колега Моліньє, який проводжав його по Сен-Жерменському бульвару, йде дуже повільно. Альберик Профітандьє мав сьогодні в суді дуже клопітний день; його тривожило відчуття якоїсь обважнілосте в правому боці. Він вважав, що перевтома впливає на печінку, яка була в нього не дуже здорова. Він думав про те, як прийме зараз ванну, бо ніщо так не знімає напругу після денних турбот, як добра ванна. Готуючись до неї, він навіть сьогодні не полуднував, вважаючи, що необачно заходити у воду, якщо вона навіть тепла, з переобтяженим шлунком. Можливо, це лише забобон, але саме на забобонах як на підвалинах стоїть наша цивілізація.
Оскар Моліньє пришвидшував ходу, як тільки міг, і докладав усіх зусиль, щоб не відстати від Профітандьє, але він був набагато нижчий і мав не дуже розвинені стегна, а крім того, серце в нього трохи запливло жиром, і він швидко починав задихатися. Профітандьє, ще бадьорий у свої п’ятдесят п’ять, з підтягнутим животом і жвавою ходою, залюбки покинув би його, але він надто зважав на правила доброго тону; колега був старший від нього і стояв на вищому щаблі службової драбини, тож він мусив ставитися до нього з пошаною. До того ж він мусив дбати про те, щоб ніхто не став дорікати йому його статком, який по смерті батьків дружини був досить значним, тоді як пан Моліньє мав лише свою платню голови палати, платню просто сміховинну, що аж ніяк не відповідала тому високому становищу, яке він посідав із тим більшою гідністю, що воно прикривало його вельми пересічні здібності. Профітандьє стримав своє нетерпіння; він обернувся до Моліньє й дивився, як той витирає мокрого лоба хустинкою. Крім того, його дуже цікавило те, що говорив Моліньє. Але їхні погляди на цю тему різнилися, й між ними виникла суперечка, що набувала дедалі гострішого характеру.
— Організуйте стеження за домом, — казав Моліньє. — Регулярно розпитуйте воротаря й ту жінку, що нібито працює там служницею, не цурайтеся таких заходів. Але пам’ятайте, що якщо ви надто захопитеся цими методами розслідування, воно може вийти з-під вашого контролю... Я хотів сказати, воно заведе вас набагато далі, ніж ви спочатку собі планували.