— Пане Бернар, ви не повернетеся на обід?
— Не повернуся й перед сном, Антуане.
А що служник стояв, вагаючись і не знаючи, що саме він повинен зрозуміти і чи дозволено йому далі розпитувати, Бернар повторив уже з більшим притиском:
— Я йду з дому, — і додав: — Я залишив листа на письмовому столі...
Він не міг присилувати себе сказати «на письмовому столі батька» й лише повторив:
— На письмовому столі. Прощай, Антуане.
Потискуючи Антуанові руку, він був схвильований так, ніби водночас прощався зі своїм минулим. Він ще раз повторив: «Прощай, Антуане!» і швидко вийшов, перш ніж вихопляться назовні ридання, які підступили йому до горла.
Антуан подумав, чи не бере він на себе надто велику відповідальність, отак просто відпускаючи Бернара, — але як він міг йому перешкодити?
Звичайно ж, Антуан розумів: те, що Бернар іде з дому, стане для всієї родини подією несподіваною й страхітливою, але його роль бездоганного слуги вимагала від нього нічим не виявити свого подиву. Він не повинен був знати про те, чого не знав пан Профітандьє. Звичайно ж, він міг би йому просто сказати: «А ви знаєте, пане, що панич Бернар пішов із дому?», але тоді він утратив би всю свою перевагу, і такий розвиток подій його аж ніяк не тішив. Тож він чекав свого пана з таким нетерпінням лише для того, щоб спокійно кинути йому тоном безвиразним і шанобливим, так ніби просто переказував йому якусь звістку, що її попросив переказати Бернар, фразу, яку він наперед заготовив:
— Перш ніж піти, панич Бернар залишив для вас, пане, листа на письмовому столі.
То була фраза настільки проста й мало значуща, що вона могла залишитися непоміченою; він марно силкувався придумати слова, які були б навантажені більшим змістом, але так і не зміг знайти такі, які водночас звучали б цілком природно. Та оскільки Бернар досі ніколи не відлучався з дому, пан Профітандьє, за яким Антуан спостерігав кутиком ока, мимоволі здригнувся.
— Як? Він пішов, перш ніж....
Але відразу опанував себе — він не повинен був виявляти подив у присутності підлеглого. Відчуття своєї вищости не залишало його ніколи. І спокійним, навіть авторитетним тоном він сказав:
— Що ж, гаразд.
І вже під дверима свого кабінету, запитав:
— То де, ти кажеш, він залишив листа?
— На вашому письмовому столі, пане.
І справді, увійшовши до кабінету, Профітандьє побачив конверта, що лежав на найвиднішому місці, на його столі, якраз перед кріслом, у якому він мав звичай сидіти, коли щось писав. Але Антуан не збирався залишити його насамоті з собою та листом так швидко, бо не встиг пан Профітандьє прочитати і двох рядків, як почув, що той стукає у двері.
— Я забув сказати вам, пане, що у малій вітальні на вас чекають двоє людей.
— Яких людей?
— Я не знаю.
— Вони прийшли разом?
— Здається, ні.
— І чого їм від мене треба?
— Не знаю. Вони хочуть зустрітися з вами, пане.
Профітандьє відчув, що терпець йому уривається.
— Я вже казав і ще раз повторюю, що не хочу, аби мене турбували тут — а надто о цій годині. Я маю приймальні дні і приймальні години в суді... Навіщо ти їх пустив?
— Вони обидва сказали, ніби мають повідомити вам, пане, щось украй важливе й невідкладне.
— І давно вони тут?
— Та, мабуть, уже з годину.
Профітандьє ступив кілька кроків, не виходячи зі свого кабінету, і втер долонею лоба. У другій руці він тримав Бернарів лист. Антуан стояв перед відчиненими дверима, поважний, незворушний. Нарешті йому вперше в житті випала радість побачити, як слідчий утратив весь свій спокій і, тупнувши ногою, заволав:
— Нехай мені дадуть спокій! Нехай мені дадуть спокій! Скажи їм, що я зайнятий! Нехай приходять завтра!
Антуан не встиг відійти від дверей і двох кроків, як Профітандьє закричав йому навздогін:
— Антуан! Антуан!.. А потім закрутиш крани у туалетній!
Треба ж йому нарешті прийняти ванну! Він підійшов до вікна й став читати листа: