— Моя маленька Сесіль, подивися, будь ласка, чи є в домі мінеральна вода «Віші»? Якщо нема, то пошли когось, нехай купить. І чи не могла б ти зробити мені ласку й грати на своєму піаніно трохи тихше?
— Тобі щось болить?
— Ні, ні, не болить. Мені просто треба трохи подумати перед обідом, а музика вибиває мене з рівноваги.
І щоб пом’якшити свої слова, бо від болю він завжди ставав дуже лагідним, він сказав:
— Це дуже гарна мелодія, яку ти грала. Звідки вона?
Але зачинив двері, не ставши слухати відповідь. А втім, дочка добре знала, що батько нічого не розуміє в музиці і спроможний сплутати мелодію «Ціпонько моя!» з маршем із опери «Тангейзер» (принаймні так вона запевняла), тому й не збиралася відповідати йому. Але він знову прочинив двері:
— Мати ще не прийшла?
— Ні, не прийшла.
Безглузда ситуація. Певне, вона прийде так пізно, що він не встигне поговорити з нею до обіду. Як же йому пояснити, бодай на перший час, відсутність Бернара? Адже не може він розповісти правду, довірити дітям таємницю падіння їхньої матері, в якому вона швидко розкаялася. Усе було так добре пробачено, забуто, залагоджено. Народження останнього сина остаточно скріпило їхнє замирення. І раптом цей привид помсти, що повстав із минулого, цей труп, який викинула на берег хвиля...
А це що таке? Двері до його кабінету розчинилися без скрипу. Він швидко засунув листа до внутрішньої кишені піджака. Портьєра відхилилася, і з’явився Калуб.
— Тату, скажи-но... Що означає ця латинська фраза? Я її зовсім не розумію.
— Я ж тобі казав, щоб ти стукав у двері, перш ніж заходити. Я не хочу, щоб ти мене турбував так зненацька. Ти взяв собі за звичку дуже часто просити допомоги й покладатися на інших, замість докласти певних зусиль самому. Учора в тебе виникли проблеми з геометрією, сьогодні... про що там говориться у твоїй латинській фразі?
Калуб подав йому свого зошита.
— Він нічого нам про це не сказав. Але подивися, ти зрозумієш. Він продиктував нам її, а я, може, неправильно записав. Я хотів би принаймні знати, чи нема тут помилки...
Пан Профітандьє взяв зошита, але його дуже мучив біль під ребрами. Він лагідно відштовхнув хлопчика.
— Ми з’ясуємо це пізніше. Пора обідати. Шарль уже прийшов?
— Він спустився до свого кабінету.
(Адвокат приймав своїх клієнтів на першому поверсі.)
— Скажи йому, щоб він зайшов до мене. Ходи швидко!
Пролунав дзвінок. Пані Профітандьє нарешті повернулася й перепросила за своє запізнення. Їй довелося зробити багато візитів. Їй прикро, що чоловік страждає від болю. Вона може чимось допомогти?
— У тебе й справді вигляд невеселий.
— Я не зможу їсти. Сідайте за стіл без мене. Але по обіді приходь сюди разом із дітьми.
— А Бернар де?
— А, до речі... Його друг... ти його добре знаєш, вони ходять удвох до репетитора з математики... прийшов і запросив його на обід.
Профітандьє почув себе ліпше. Спочатку він боявся, що біль не дасть йому говорити. Проте було надзвичайно важливо якось пояснити відсутність Бернара. Він тепер знав, що мусить зробити, хоч як це було йому тяжко. Він почував себе твердим і рішучим. Він боявся тільки, щоб дружина не урвала його плачем або зойком, щоб їй не стало погано...
Через годину вона прийшла до його кабінету разом із трьома дітьми. Вона наблизилася до нього, й він посадив її біля себе в крісло.
— Спробуй узяти себе в руки, — тихо сказав він їй, але голос його прозвучав владно. — Не кажи нічого, ти мене зрозуміла? Ми з тобою поговоримо згодом.
Він узяв її за руку й, не випускаючи її зі своєї руки, почав:
— Сідайте, діти мої. Мені прикро, коли ви стоїте переді мною так, ніби прийшли здавати мені іспит. Я маю зробити вам дуже сумне повідомлення. Бернар пішов від нас, і ми не побачимо його більше... протягом якогось часу. Я повинен сказати вам сьогодні те, що спочатку від вас приховував, бо хотів, щоб ви любили Бернара як рідного брата. Бо ваша мати і я любили його як свою дитину... Але він не був нашою дитиною... Його дядько, брат його рідної матері, довірив нам його, коли сам тяжко захворів... Але сьогодні ввечері він прийшов, щоб забрати його.
Після його слів запала тяжка мовчанка, було чути лише, як сопе Калуб. Усі чекали його подальших слів. Але він махнув їм рукою й сказав:
— Ідіть, діти мої. Я повинен поговорити з вашою матір’ю.
Коли вони вийшли, пан Профітандьє сидів довгий час мовчки. Рука пані Профітандьє залишалася в його руці, безживна й наче мертва. Другою рукою вона піднесла до очей хусточку. Вона сперлася ліктем на стіл і відвернулася, щоб поплакати. Профітандьє почув, як вона белькоче між схлипуваннями, від яких усе її тіло здригалося: