У той час як цигани-чоловіки, блискаючи чорнющими очами, сіли кругом столу, очікуючи, поки їм принесуть чаю, до нас підійшов буфетник і баба-циганка.
— Заплатити, — сказала баба, — а заплатити, громадянине, скільки твоє серце схоче. Мало даси — то й нехай, багато даси — спасибі скажу!
— Ну то поворожи, — сказав я, — втім, я наперед сам тобі поворожу. Ходи сюди!
Я взяв молоду циганку за — о боже! — маленьку, але таку брудну руку, що з її можна було зняти копію, приклавши до чистого паперу, і потяг у свою конуру. Вона йшла охоче, сміючись і щось кажучи бабі циганською, мабуть, зачувши поживу. Зайшовши, вони зирнули кругом, і я усадив їх.
— Дай хоч окрайчика, — одразу ж забалакала моя смаглява піфія та, не чекаючи відповіді, вправно схопила шматок хліба, водночас одламавши половину огірка; потім заходилася їсти з характерною й природньою безсоромністю дикої степової натури. Вона жувала, а баба раз-поза-раз повторювала:
— Позолоти ручку, щастя тобі буде! — і, витягши колоду аж чорних од лепу карт, обслинила великого пальця.
Буфетник заглянув у двері, але, побачивши карти, махнув рукою та щезнув.
— Циганки! — сказав я. — Ворожити будете після мене. Я перший ворожу.
Я взяв руку молодої циганки та став удавано вдивлятися в лінії смаглявої долоні.
— От що скажу тобі: ти побачила мене, але не знаєш, що мусиш робити найближчим часом.
— Ну то скажи, будеш циган! — зареготала вона. Я продовжував:
— Ти скажеш мені… — і тихо додав, — як знайти людину на ім’я Бам-Ґран.
Я й не сподівався, що це ім’я матиме таку силу. Циганки враз перемінилися на обличчі. Баба, стягнувши хустку, прикрила лице, по якому судомою перебіг жах, і зігнулася, наче гідна була крізь землю провалитися. Молода циганка силоміць випростала з моєї руки свою та приклала її до щоки, дивлячись прямо й дикувато. Обличчя її побіліло. Вона скрикнула, підхопившись, пхнула стільця, потім, щось коротко шепнувши бабі, похапцем повела її, оглядаючись, наче я міг погнатися. Бачучи, що я всміхаюся, вона отямилася і, вже на порозі, кивнувши мені, важко й уривчасто дихаючи, сказала не своїм голосом:
— Мовчи! Все скажу, туто чекай; тебе не знаємо, балакати будемо!
Не знаю, чи злякався я, коли таким навальним і разючим чином підтвердилася сила дивного імені, але думки мої «заледеніли», наче серед ночі над вухом, чутливим до мовчанки, пролунала сурма. Нервово щулячись, випив я ще чашку спеції, добряче закусивши м’ясом, але наче байдуже, не почуваючи голоду крізь туман почуттів, що беззвучно кипіли в мені. Стривожений невідомістю, я повернув голову до перебірки, прислухаючись до загадкового тембру циганської розмови. Вони радилися довго, сперечаючись, то репетуючи, то притишуючи голос до ледь чутного шепоту. Це тривало чимало часу, і я вже встиг трошки заспокоїтися, як увійшли троє, обидві циганки та дід-циган, що зирнув на мене ще з порогу двозначним, різким поглядом. Уже ніхто не сідав. Говорили всі стоячи, з хвилюванням, аж їх кинуло у піт; його краплі блищали на чолі діда та скронях циганок і, зітхнувши, витерли вони його кінцем торочкуватої хустки. Лише старий, не звертаючи на них уваги, дивився мені просто в очі, мовчки, немовби хотів узнати враз, поспіхом, що скаже моє обличчя.
— Нащо таке слово маєш? — мовив він. — Що знаєш? Кажи, брате, не бійся, ми люди свої. Як розповіси, самі скажемо; як не розповіси, віри не ймемо!
Припускаючи, що це з якоїсь причини входить до плану порозуміння зі мною, я, наскільки міг просто й зрозуміло розповів їм історію з іспанським професором, багато чого призабувши, але назвавши місце й перечисливши аксесуари. При кожному дивному пригадуванні цигани переглядалися, промовляючи кілька слів і киваючи, причому, захопившись, на мене тоді не звертали уваги, але, скінчивши балакати між собою, всі разом втупилися мені в обличчя тривожними поглядами.
— Все вірно кажеш, — сказала мені баба, — щиру правду сказав. Слухай мене, що тобі кажу. Ми, цигани, його знаємо, тільки йти не можемо. Сам іди, а вже як — потім скажу. По картах тобі буде, що маєш робити, — сам побачиш. Погано по-вашому балакаю; не все сказати можна; дочка моя тобі пояснюватиме!
Вона витягла карти та, перетасувавши їх, пильно глянула мені в очі; потім поклала чотири ряди карт, один на другий, знову змішала та дала мені зняти лівою рукою. Після цього витягла вона сім карт, розташувавши їх неправильно, і повела пальцем, тлумачачи циганською молодій жінці.
Та, кашлянувши, з надзвичайно серйозним обличчям нагнулася до столу, слухаючи, що каже їй баба.