Зупинившись на розі, я розгорнув хустку й побачив, що блискотіння зеленої риски в конусі має дивну форму світла, що наближається здалеку, — точнісінько так, немовби конус був отвором, крізь який я спостерігаю наближення ліхтаря. Риска ховалася, залишаючи світлу пляму, або проступала на самій поверхні, розсвічуючись так яскраво, що я бачив власні пальці, наче при світлі зеленого вугілля. Конус був досить важкий, висотою дюйма чотири та з розрізане яблуко в основі, досконало гладкий і правильний. Його колір старого срібла з маслиновою тінню був примітний тим, що при посиленні зеленуватого світла здавався темно-ліловим.
Захоплений і зачарований, я дивився на конус, зауважуючи, що навколо зеленуватого сяйва утворюється неясний малюнок, рух часток і тіней, подібних до чорного паперового попелу, що коливається в печі при світлі вугілля. Всередині конусу намітилася глибина, морок, у якому виразно рухався ручний ліхтар із зеленим вогнем. Здавалося, він виходить із третього виміру, наближаючись до поверхні. Його переміщення були примхливі й магнетичні; він немовби розшукував прихований вихід, підсвічуючи сам собі вгорі та внизу. Нарешті ліхтар став рішуче наближатися, спрямовуючись уперед, і, як це буває на кінематографічному екрані, його контур, збільшившись, зник за межами конуса; різко, прямо мені в очі линув чудовий зелений промінь. Ліхтар зник. Весь конус освітився найсильнішим блиском, і не минуло й секунди, як жахлива, зелена заграва, линувши з-під моїх пальців, розлилася над дахами міста, перетворивши ніч у сліпучий блиск стін, снігу й повітря — виник зеленуватий день, у світлі якого не було анінайменшої тіні.
Цей безмовний удар тривав одну мить, дорівнюючу судомному потиску пальців, якими я сховав поверхню дивного предмета. І, однак, ця мить призвела до подій.
Ще тремтів у моїх уражених очах всерозриваючий блиск, повний сліпих плям, але, мов гігантська стіна, обрушився нарешті морок, такий морок, завдяки миттєвому переходу від граничного сяйва до густої пітьми, що я, заточившись, заледве не впав. Я хитався, але втримався на ногах. Весь трясучись, я загорнув конуса в хустку з почуттям людини, що тільки-но кинула бомбу та встигла завернути за ріг вулиці. Заледве я зробив це німіючими руками, як у різних кутках міста здійнявся тривожний галас. Мабуть, що всі, хто був у цей час на вулицях, скрикнули, бо з усіх боків донеслося далеке «а-а-а», потім почувся відскакуючий звук пострілів. Гавкіт собак, попервах нечастий, посилився до розлючення, наче всі собаки разом гнали самотнього й рідкісного звіра, що знудьгувався в тісних нетрях. Повз мене пробігли перелякані перехожі, сповнюючи вулицю шаленими й жалісними криками. Нервово спітнівши, я сяк-так ішов уперед. У тьмі зблиснув червоний вогонь; гуркіт і дзенькіт вискочили з-за рогу вулиці, і дорогу перетнув пожежний обоз, що мабуть мчав наосліп, куди прийдеться. Від смолоскипів летів із димом та іскрами хвилюючий блиск пожежі, відбиваючись у блискучих касках пекельним тріпотінням. Дзвіночки під дугою били різкий сполох, візки гриміли, коні мчали, і все проскакало, зникши, наче навальна атака.
Що ще сталося цього вечора з переляканим населенням, — я не довідався, бо підходив до будинку, де жив Брок. Я піднявся по сходах із тяжким серцебиттям, заледве, крайнім напруженням волі, змушуючи слухатися ноги. Нарешті я зійшов на потрібний поверх і відсапався. У повній темряві я намацав двері, постукав і ввійшов, але нічого не сказав тому, хто мені відкрив. Це був один з мешканців, який знав мене раніше, коли я жив у цій квартирі.
— Ви до Брока? — сказав він. — Його, здається, нема. Він не так давно був і чекав на вас.
Я мовчав, боячись вимовити хоч би одне слово, бо вже не знав, що за цим буде. Розумна ідея спала мені на думку: приклавши руку до щоки, я став ворочати язиком і постогнувати.
— Ах, цей зубний біль! — сказав мешканець. — Я сам ходжу з поганою пломбою та частенько мало не на стінку лізу. Може, ви його почекаєте?
Я кивнув, вирішивши, таким чином, труднощі, які хоч і були дріб’язкові, проте могли завадити всім моїм подальшим діям. Брок ніколи не замикав кімнату, бо при безлічі комерційних справ цікавився записками, що залишали йому на столі. Таким чином, ніщо не заважало мені, але якби я застав Брока вдома, то на цей випадок мною вже був придуманий гарний вихід: дати йому, ні слова не кажучи, золоту монету та показати знаками, що непогано було б десь дістати вина.
Взявшись за щоку, я зайшов до кімнати, вдячно киваючи тому, хто мене впустив, із кислою посмішкою, як і слід людині, затьмареній болем, і добре прикрив двері. Коли в коридорі затихли кроки, я повернув ключа, щоб мені ніхто не заважав. Освітивши житло Брока, я переконався, що картина сонячної кімнати стоїть на підлозі, між двома стільцями, у простінку, за яким лежала нічна вулиця. Ця подробиця має безумовне значення.