II
Я переборов мороз тим, що закурив і, тримаючи палаючого сірника в долонях, зігрів пальці, насвистуючи мотив іспанського танцю. Вже кілька днів володів мною цей мотив. Він починав звучати, як тільки я замислювався.
Я нечасто бував похмурий, а тим паче у ресторані. Звичайно, я кажу про минуле, наче про сьогодення. Лучалося мені приходити до ресторану веселим, просто собі веселим, без ідеї про те, що, мовляв «от, як гарно бути веселим, бо…» і т. ін. Ні, я був веселий за правом людини перебувати у будь-якому настрої. Я сидів, слухаючи «Осінні скрипки», «Пожалій ти мене, моя мила», «Чого тобі нада? Нічого не нада» і тому подібне бездарно-істеричне безглуздя, яким росіянин зазвичай попирає свої веселощі. Коли мені це набридало, я кивав дириґентові, і, протягуючи крізь пальці шовкового вуса, румун слухав мене, беручи другою рукою, наче лікар, складену купюру. Трохи відвернувши від мене обличчя, напівголоса він говорив оркестру:
— Фанданґо!
При цьому енергійному, короткому слові на мою голову лягала ніжна рука у латній рукавиці, — рука танцю, стрімкого, наче вітер, лункого, наче град, і милозвучного, наче глибоке контральто. Легкий холод перебігав од ніг до горла. Ще п’яні німці, грюкаючи кулаками, голосно вимагали розчуливше їх: «Пошалій ти мене, мая мила», але стукіт палички об пюпітра давав знати, що із цим покінчено.
«Фанданґо» — ритмічне вселяння пристрасті, жагучого та дивного торжества. Найімовірніше, що він — транскрипція солов’їної трелі, возведеної у найвищу ступінь музичної виразності.
Я одягся, вийшов; була одинадцята ранку, холодно та безнадійно світло.
По бруківці поспішала в комісаріати довга низка службовців. «Фанданґо» звучало глухіше, воно пішло у пульс, у подих, але ще був явний стрімкий переліт такту — навіть у ледь чутному наспіві крізь зуби, що вже перетворився на звичку.
Перехожі були вдягнені в пальта, перелицьовані з солдатських шинелей, кожушки, лосині куртки, сірі шинелі, френчі та чорні шкіряні бушлати. Якщо зустрічалося пальто цивільне, то неодмінно старе, вузьке пальто. Миловидна панянка у хустці чалапала по снігу величезними валянками, клубочучи ротом синю та білу пару. Незграбною від рукавиці рукою притискала вона портфеля. Вивітрена, наче вапняк, — до дір на грайливих щоках, — жваво дріботіла бабця, підстрижена «у кружок», у жовтих черевиках з високими каблуками, курячи товстий «Зефір». Похмурі молодики прямували з нетутешнім виглядом. Не раз, цікавлячись усім на світі, запитував я, чому перехожі уникають ходити тротуаром, і різні отримував відповіді. Один казав: «Бо менше зношується взуття». Другий відповідав: «На тротуарі треба сторонитися, думати, коли дати дорогу, а коли й штовхнути». Третій пояснював просто й мудро: «Так нема ж коней» (тобто, екіпажі не заважають іти). «Ідуть усі, — заявляв четвертий, — іду і я».
Серед цієї картини завважив я деякий єралаш, спричинений виглядом групи, що різко відрізнялася від усіх. То були цигани. Циганів багато з’явилося у місті того року, і зустріти їх можна було щодня. Кроках у десяти від мене зупинилася їхня бродяча трупа, щось балакаючи між собою. Густобровий, сутулий дід був у високому повстяному капелюсі, інші двоє чоловіків у синіх нових картузах. Дід був у старому ватяному пальто тютюнового кольору, а у зморшкуватому вусі блищала тонка золота сережка. Дід, незважаючи на мороз, тримав пальто розстібнутим, показуючи строкату оксамитову жилетку з глухим коміром, облямовану малиновою тасьмою, плисові шаровари та добре начищені, високі чоботи. Другий циган, років десь тридцяти, у стьобаному картатому каптані, прикрашеному на попереку величезними перламутровими ґудзиками, мав бороду чаркою і чудові, пишні вуса смоляного кольору; подовжені підусниками, вони нагадували ковальські кліщі, що схопили упоперек обличчя. Молодший, ставний циган, із худим злодійкуватим обличчям був схожий на горця — черкеса, гуцула. В нього були полум’яні очі з синявою кругом горбатого перенісся, і він тримав під пахвою гітару, загорнену в сіру хустку; на циганові був новий кожушок зі смушковою облямівкою.