Я йшов швидко, майже біг, відскрипуючи квартал за кварталом і розтираючи обличчя. На одному дворі я побачив юрбу благодушно настроєних людей. Вони виламували з кам’яного флігеля дерев’яні частини. Мимоволі я призупинився, — був у цьому видовищі широкий діловий тон, щось із того, що лаконічною мовою психології нашої називається: «Нумо, хлопці!..» Вилетіли подвійні двері, підлогова балка завалилася кінцем у сніг. У кутку дворища двоє, гиркаючи один на одного, пиляли товстий, наче діжка, обріз колоди. Я зайшов у двір, переживаючи відчуття людської солідарності, і сказав сонному дядькові у синій чумарці, що слідкував за роботою:
— Громадянине, чи не дасте ви мені пару дощок?
— Що таке? — сказав той після довгої натягнутої мовчанки. — Я не можу, це ламають на артіль, а справа від установи.
Нічого не второпавши, я збагнув, однак, що дощок мені не дадуть і, не наполягаючи, пішов.
— Як?! Ледве зустрілися, а вже й розстаємося, — подумав я, згадуючи приказку однієї інтересної людини: «Зустрічаємося без радості, розстаємося без суму»…
Між тим вигнана на деякий час морозом картина сонячної кімнати знову настільки збентежила мене, що я спрямував усі думки на неї та на С. Т. Здобич була приваблива. Я зробив відкриття. Між тим стало пекти у щоки, стріляти в носі та вухах. Я подивився на пальці, їхні кінчики побіліли, ставши майже нечутливими. Те ж саме відбулося з щоками та носом, і я став терти відморожені місця, доки не повернув їм чутливість. Я не закоцюб, як у сиру погоду, але все тіло нестерпно ломило та крутило. Аж дубіючи від холоду, побіг я на Мільйонну. Тут, біля воріт КУБУ, я відчув удруге дивний простір, що мигнув перед очами, але, переживаючи, не настільки був здивований цим, як у Брока, — лишень потер чоло.
Біля самих воріт, серед візників і автомобілів, перед мої очі з’явилася група, на яку я звернув би більше уваги, будь хоч трошки тепліше. Центральною фігурою групи був високий чоловік у чорному береті зі страусовим білим пером, із шийним золотим ланцюгом поверх оксамитового чорного плаща, підбитого горностаями. Довгасте обличчя, руді вуса, що розходилися іронічною стрілкою, золотава борода вузьким гвинтом, плавний і владний жест…
Тут увага моя послабшала. Мені ще здалося, що за цією довготелесою, блискучою фігурою, погойдуючись, зупинилися криті носилки з пір’ям і бахромою. Троє смаглявих рослих молодців у плащах, закинутих через плече по нижню губу, мовчки стежили, як із воріт виходять професори, тягнучи на спині мішки з хлібом. Ці троє чоловіків становили, так би мовити, почет. Але не було місця подальшій цікавості в такий мороз. Не затримуючись довше, я пройшов у двір, а за моєю спиною відбулася розмова, тиха, мов перебір струн.