- Сідайте, панове.
Поки їхали, вони гарячково обговорювали, де найближча лікарня. Малюк замовк і, здавалося, був зовсім холодним. "Ми втратимо його в останню хвилину", — з розпачем подумав Стенхлий. — Не дай йому, Боже, загинути.
- Відвеземо його до вікна життя на Клопотовського, - сказав водій.
- Клопотовського, це, мабуть, клопіт з голови, — грубо пожартував Макарек.
- Ксендза Клопотовського. — в голосі водія з'явився холодний відтінок.
По Торговій підскочили, куди треба. Машина пригальмувала.
- Це повинно бути десь тут.
- Звідки ти знаєш?
- Читав у сьогоднішній газеті.
На щастя, вони знайшли жінку з собакою, яка показала їм дорогу. Після короткого, але шаленого пошуку вони дійшли до вікна життя, відчинили його й тріумфально поклали оберемок. У вікні було тепло.
- Ну, малий, — сказав Стенхлий, — нехай тобі ведеться краще, ніж раніше.
Ковдра ворухнулася, і дитина заскиглила. Мати як слід загорнула її в дорогу — щоб довше помирало? Чи щоб довше витримало в очікуванні порятунку?
В живот Стенхлого бився мішок непотрібних зірочок. Він дістав кілька і поклав на ковдру. У руці Буддиста якось матеріалізувався запасна благовонна паличка, і Макарек, нишпорячи у власних кишенях, знайшов два зразки парфумів у вигляді маленьких флакончиків, прикріплених до блискучих упаковок. Вони поставили свої подарунки у віконце і натиснули кнопку. За склом з'явилася черниця і, не дивлячись назовні, взяла ковдру з дитиною. Друга позбирала подарунки для неї. Зірочка від Стенхлого спалахнула для них на прощання.
- Будемо мати надію, що він виживе, — сказав Макарек.
- Прийду завтра й дізнаюся, — пообіцяв Стенхлий. Хвиля піднесення відступила в ньому, як відплив, який він колись бачив по телевізору. — Розкажу вам після свят.
- Я відвезу вас, — запропонував водій.
Пізно ввечері Стенхлий дійшов до своєї нори. Клацнув вимикачем - ніякого ефекту, лампочка перегоріла кілька днів тому. Він вважав, що крізь вікно з вулиці надходить достатньо світла, і чудово знав планування кімнати. Йому просто потрібно було дістатися до лігва. Стягнувши куртку зі спини, він намацав у кишені мішечок із ялинковими зірочками, яких не вдалося нікому сплавити. Мішечок був підозріло важким. Стенхлий кинув його в кімнату, де мав бути стіл. Задзвеніло розбите скло.
Холод безжалісно анексував позбавлену піджака особу Стенхлого. Щось зачепило його. У темряві він намацав коробку сірників і запалив один.
Зірочки висипалися з мішка і лежали між осколками скла. Він дивився на них з недовірою, поки сірник не обпік йому пальці. Зашипів і запалив ще один. У сяйві послідовних сірників він підносив зірки до очей і кидав їх на стіл, прислухаючись до благородного звуку, з яким вони вдаряли одна об одну.
Сумнівів бути не могло.
Усі вони були золоті.
Веселі оповіданнячка скінчилися. Прийшов час на страшні різдвяні оповісті.
Після деякої практики на межі 1970-1980-х років Коханський відкрився перед нами як добре сформований письменник, наділений гарним, доступним стилем і великою фантазією. Здавалося, що він у Польщі був таким "американським автором фентезі". Відтоді він більш-менш регулярно пише (хоча останніми роками менше), видає книжки, отримує нагороди читачів, але все ще не насолоджується тим розголосом, якого, на мій погляд, заслуговує. Але це оповідання "фентезі" назвати важко. Скоріше вже "хоррор".
КШИШТОФ КОХАНЬСЬКИЙ
Під ялинкою
KRZYSZTOF KOCHAŃSKI
Pod choinką
Перша публікація: "Nowa Fantastyka”, grudzień 2000
Падав легкий, пухнастий сніг. Він покрив білим зелені гілки ялинки, яку ми несли. Я йшов першим, міцно стискаючи дерево, не звертаючи уваги на те, що голки кололи мені зап’ястя над короткою рукавичкою. Позаду я почув кроки мого тата, який тримався за основу стовбура дерева. Мені було страшно, хоча тато казав, що все буде добре. Але ж мені вісім років, то ж не так вже й соромно боятися в такому віці?
Поруч із нами йшов охоронець, розміром із слона. Своїм беретом і червоними від морозу вухами він справді нагадував мені слона. Крім того, ноги в нього були товсті, як колоди, і він пересував їх незграбно, як дві балки. Не вистачало тільки хобота.
Зате він мав пістолет.
Ми проминули багато людей, багато хто дивився в наш бік, і тоді мені стало ще більше страшно. На щастя, охоронець, мабуть, теж це побачив, бо час від часу ніби мимохідь піднімав руку, в якій тримав зброю, так що не помітити це було неможливо.
Він був легальним охоронцем і мав дозвіл на вогнепальну зброю. За ту годину, яку він присвятив нам, тато заплатив майже стільки, скільки за ялинку. Але він сказав, що воно того варте, і я йому повірив. Коли мама згадувала щось про витрати, тато просто показував їй шрам на щоці, і все було добре. Це правда, що мій тато сам зробив собі цей шрам, коли впав з банкою в руках, але коли він його показав, то мав на увазі інший шрам, нашого сусіда, набагато більший, пам'ятка кількарічної давності, начебто з бійки за ялинку. Більше того, у нього її тоді забрали. Як бачимо, свята можна пережити і без ялинки, адже сусід і досі ще тішиться добрим здоров’ям.