Але цього року ми підготувалися. Ще задовго до настання темряви наша ялинка гордо стояла на своєму місці, прикрашена вишуканими кульками та прикрасами, зробленими мною та Ханею. На самому вершечку сяяла золота зірка.
Ялинка стояла на помості, а під нею на м’якому, приємному на дотик килимі лежала ковдрочка і чотири маленькі подушки.
Як я вже сказав, ми були готові.
Але це не означає, що ми не потребували вдачі.
Ми виглядали першу зірку. Про всяк випадок я пошукав у небі сани Діда Мороза, запряжені оленями. Я думав, що зірка може бути пропущена - можливо, закрита хмарою, - але насправді ми виглядаємо її лише для того, щоб знати, що святий Миколай вже на шляху.
Ми з Ханею бігали від одного вікна до іншого, задирали голови, але нічого не було видно. Батьки сиділи за святково накритим столом, у центрі якого стояв годинник.
Цей годинник точно відмірював час. Як і кожного року, його нещодавно оглянув годинникар.
Мама й тато точно знали, о котрій годині з’явиться перша зірка на небі, завжди були пунктуальними, але ми з Ханею все одно робили своє. Ну, а якщо цього року святий Миколай прилетить раніше?
- Пора, — сказала мама і встала з-за столу. Її обличчя було серйозним, я знав, що вона боїться, хоча вона намагалася цього не показувати, мабуть, заради нас.
- Ще ж немає зірки на небі! – вигукнула Ханя.
- Може, ще трохи… — почав тато, але мама не дала йому закінчити.
- Час! — рішуче повторила вона, і мій батько підвівся, не сказавши жодного слова.
Мама зайшла першою. Її волосся зачепилося за кульку, яка відірвалася від гілочки і впала на підлогу. На щастя, не розбилася, хоча – з іншого боку – це нібито добрий знак.
Ялинка стояла на спеціальній підставці, але місця під нею було дуже мало. Тато дав знак Хані, яка приєдналася до мами рачки, мов маленька тваринка.
Потім заповзли ми з татом. Ми розклали подушки, щоб нам було комфортно – ніколи не знаєш, скільки доведеться сидіти під ялинкою. Попри все, було незручно, тому ми помінялися місцями: я до мами, а Ханя до тата. Ханя скривилася, тому що їй за комір влетіло кілька колючих голочок. Ледве ми вмостилися, як щось задзвонило. Спочатку тихенько, наче здалеку, а потім одразу, наче хтось тряс біля вуха жменею мініатюрних дзвіночків.
Мама мала рацію, кваплячи нас.
Цього року святий Миколай був в окулярах. Я не пам’ятаю, щоб він носив їх у попередні роки, але, можливо, я просто забув. А може їх в нього декілька?
Він був одягнений, як завжди, весь у червоне, з білосніжною окантовкою на рукавах і по краях капюшона. Густа борода закривала половину обличчя, але все ще було видно великий червоний ніс, рожеві щоки й блакитні очі, лагідні й веселі.
Він помахав нам рукою, підбадьорливо посміхаючись, але побачивши, що ми не виходимо з-під ялинки, помітно засмутився.
- Він, мабуть, плаче, — прошепотіла Ханя.
- Шшшш… - тато обережно закрив їй рот рукою.
Святий Миколай зітхнув, кивнув, ніби показуючи, що він розуміє нашу ситуацію і нітрохи не злиться, потім зняв зі спини свій великий мішок і почав діставати пакунки. Всі вони були обплетені різнокольоровими стрічками з написами. Я напружив очі і побачив, що це наші імена, моє і Хані, а на одному з них я навіть прочитав ДЛЯ МАМИ. Кожен пакет мав одну прозору сторону, через яку можна було побачити, що всередині.
І ми побачили.
Неможливо перелічити все, що було в цих пакетах. Дозвольте сказати, що якби я мав половину того, що бачив, то був би найщасливішим хлопчиком у світі. А Миколай все ще діставав нові подарунки, мішок у нього, мабуть, був чарівний, бо купа, що виросла поруч, давно перевищила свою місткість. Щоразу він трусив черговим пакунком, усміхався й підбадьорливо махав нам рукою.
Але ми сиділи тихо. Як миші під віником.
І тут святий Миколай перестав посміхатися. Він випростався і довго дивився прямо на мене, нерухомо, можна було подумати, що він перетворився на камінь. Я не міг відірвати від нього очей, мені здається, він зумів загіпнотизувати мене, але, на щастя, недостатньо, щоб я вирвався з обіймів мами, її руки стискали мене до болю. Я думав, що це ніколи не припиниться, очі боліли все більше і більше, я не міг їх навіть заплющити, поки мама не зрозуміла, що відбувається, і швидко закрила їх рукою.
Коли вона знову відвела руку, я побачив Миколая, який стояв прямо перед нами, широко розкинувши руки. Він більше не дивився на мене, але тільки тепер я зрозумів, що означає справжній жах. Тепер, коли вам потрібно було лише злегка простягнути руку, щоб доторкнутися до нього.
Сволота.
Він перевіряв ялинку.
Якби та була штучною, ми б уже були мертвими.
Тоді святий Миколай зібрав усі свої розкоші й закинув їх назад у мішок, а той проковтнув їх, немовби якийсь ненаситний дракон. Він пішов мовчки, пройшовши крізь віконне скло, навіть не озираючись, ніби ми для нього взагалі не існували. Червона тінь на секунду зависла в повітрі, і перш ніж зникнути, з неї випав єдиний пакунок. Він відскочило від підвіконня, впав на підлогу і покотився до нас. Коли він зупинився, його прозорий бік був спрямований прямо на ялинку. Ми всі бачили великого плюшевого ведмедика, упакованого всередині. "Для Хані", — прочитав я на стрічці, і, мабуть, прочитав це вголос, бо раптом Ханя відірвалася від батька з явним наміром прийняти подарунок. В останню мить тато схопив її за ногу і потягнув назад під деревце. Згори дощем сипалися прикраси. Цього разу побилося кілька кульок. Я знав, що мама розсердиться, вона ще не показала цього, але точно розсердиться.