- Нам треба почекати до півночі, — пояснив тато, але він міг пояснювати це кому завгодно, бо Ханя так відчаювалася через цього плюшевого ведмедика, ніби втратила свого найкращого друга.
- Тому що святий Миколай може повернутися, — сказав я, можливо, безглуздо, бо ніколи не чув, щоб він приходив двічі за один вечір, але подумав, що це заткне їй рот. Я помилився, сестричка розвилася ще сильніше. Наша Ханя і справді дивна.
Ми чекали і чекали. Час немилосердно тягнувся. Багато разів мені здавалося, що годинник на святковому столі зламався, бо його стрілки стояли на місці, але ж це, звичайно, не так. Нарешті Ханя заспокоїлася і заснула. А я не міг заснути. Не знаю, в який раз, я подивився на плюшевого ведмедика, що лежав всього в трьох метрах від мене, і зрозумів, що він мені подобається все більше і більше. У нього було світло-коричневе хутро, біла пляма на животі та надзвичайно миле обличчя. Було б добре мати такого ведмедика. Шкода, що на стрічці не написано "Для Пржема".
Проте я заснув.
Розбудив мене тато.
- Без п'яти дванадцять!
Ханя протерла сонні очі. Вона виглядала так, ніби не знала, на якому світі вона живе. Ханя як завжди.
- Обережно, діти! Не бійтеся!
Незважаючи на власні слова, тато пригорнув Ханю до себе і сховав її голову своїми руками. Моя мама хотіла зробити зі мною те саме, але я сказав, що я не маленька дитина.
Почувся удар, наче весь будинок розвалився на шматки. Скло в усіх вікнах розбилося, меблі злетіли в повітря, а стіл, наповнений їжею, розбився об стіну. Наша різдвяна вечеря настільки в’їлася в неї, що татові довелося зішкребти її разом із штукатуркою. Звичайно ж, нам довелося купити новий годинник.
Тільки на нашій ялинці жодна гірлянда не ворушилась, жодна кулька не гойдалась. Ми, збившись під гіллям, мама, Ханя, тато і я, теж нічого не відчували, ніби застрягли в якомусь невидимому міхурі.
Від ведмедика не залишилося й сліду. Ймовірно, вибух його знищив. Прибираючи, я знайшов білий шматочок, схожий на уламок ока, але це цілком могла бути скалка від тарілки. Я подарував його Хані, він був її, адже на трічці було чітко написано, що це подарунок їй.
Коли ми вилазили з-під ялинки, у нас всі кості боліли. Спробуйте провести стільки годин у такій тісняві.
Але найголовніше, що до нас святий Миколай вже завітав. Щасливого Різдва! Аж до наступного року.
Залишилися ще колядники, але це дрібниця. Просто добре озбройтеся, замкніть двері і не пускайте їх у свій будинок.
Куди там колядникам до Святого Миколая!
Після досить кумедних (хоча, по суті своїй, повторюваних) пригод Якуба Вендровича, після Святого Миколая, що викликає страх, пропоную "пірнути" в атмосферу Різдва військового, невеселого. Чесно кажучи, тут немає святого Миколая, ні Діда Мороза, ні навіть Санта-Клауса. Але чари (язичницькі) є.
Написав це досить не "різдвяне" оповідання, але з різдвяним гімном, чудовий автор Щепан Твардох. Одна з його книг, "Морфін" (разом із "Щипіткою істини" Зигмунта Мілошевського) була номінована на премію Prix du Livre Européen/European Book Prize.
ЩЕПАН ТВАРДОХ
STILLE NACHT
(Szczepan Twardoch – Stille Nacht,
збірка "Deszcze niespokojne...")
Дві хвилини на восьму. Фріцек підтягнув вище другу ковдру і глянув на ліжко, що стояло поруч. Feldfebel ще спав. Кожух, яким прикрився командир, піднімався і опускався в рівному ритмі. Хлопцеві вже не хотілося лежати в ліжку, але в будиночку було так холодно, що перспектива відкинути кілька ковдр, щоб у кальсонах і натільній сорочці добігти до крижаного мундира, здавалась настільки непристойною, що він вирішив почекати, поки Шлієбекс встане і накаже розпалити грубку. . Коли очі вже звикли до темряви, Фріц побачив ялинку, яку ще вчора вони поставили в кутку кімнати і прикрасили фігурками, вирізаними з кольорового паперу, ланцюжком з фольги? в яку мама загорнула прислані на свята баранячі ковбаски і корейку.