- Ти прийшов, - прошепотіла вона.
Дзеркало в кутку схопило його відбиток. Бабуся була католичкою, хоча свята відзначала в інші терміни. Тепер святий виглядав зовсім інакше. На ньому був червоний плащ та висока єпископська мітра. Мішок був обшитий галуном.
- Вечір добрий, Віро Іванівно.
- Вечір добрий, святий. Що привело тебе сюди?
Той усміхнувся.
- Що, справді не знаєте?
Жінка витягла руку і торкнулася його.
– Виходить, це не сон.
- Не буває таких снів, які могли б регулярно повторюватися щороку.
- Це правда. У 1918 році я мала бажання, щоб усіх більшовиків чорти забрали. Щось ти не поспішаєш.
– Я приношу подарунки. Ліквідація громадських устроїв до моєї компетенції не входить.
- Тепер спитаєш, які в мене інші бажання.
- Це правда. Ти ж не залишаєш мені листів на підвіконні.
- То було сто років тому.
- Я пам'ятаю.
- Миле дев'ятнадцяте сторіччя. Зроби так, щоб я побачила його ще раз. Буквально на мить.
- Закрий очі.
Старенька сіла зручніше і закрила повіки. Микола поклав їй долоню на чоло. І жінку відвідав спокійний, чудовий сон. У Самарівську[1] було осінній ранок. По вулиці перед її домом йшов невисокий, гарний на вигляд чоловік у військовій шинелі, накинутій на цивільний костюм. Різко пахла свіжа фарба та розтоптані на вулиці кінські яблука.
Миколай залишив на столику пачку свічок, кілька коробок сірників, шматок святкової шинки, пачку мигдалю та тридцять карбованців дрібницею. Коли він виходив через вікно, то дивом не впав, настільки був слабкий. Сани важко відірвалися від стіни, політ їх був нестабільним.
– За рік треба буде іти пішки, – сказав святий сам собі.
Десь далеко-далеко попереду горів слабенький вогник. Миколай направив оленів у той бік. Невелика засипана снігом вілла[2] з пристойним садом. Святий здивувався, бо ніколи раніше тут не був. Коли сани пригальмували на покритому снігом даху, Миколай відчув себе винятково паршиво. Будинок мав дуже погану ауру. Старий витяг з кишені кожуха невелику карту і якийсь час порівнював її з навколишньою дійсністю. Це був його привілей, оскільки він обдаровував людей, то з упевненістю міг визначити, де ті мешкають. У місячному світлі на карті світилися криваво-червоні літери. Будинок коменданта трудового табору спеціального призначення[3] Г.І. Воркова. Брови святого піднялися догори, але до труби він підійшов. Несподівано він відчув страх: невідомо, що чекає на нього там, унизу. Може, пастка? Але, з іншого боку, енкаведисти в нього не вірили. Виходить, сюди привела його не аура коменданта. Старий проник у будинок крізь дах, хоча давно вже на думку приходили думки про те, що можна лізти через трубу, Миколай намагався з ними боротися. Це було не по-російськи. Матеріалізувався він на горищі, а точніше, у маленькій комірчині, заповненій старим мотлохом. Серед приміщення залишалося якесь містечко. І ось в ньому сидів хлопчик, років десь десяти, і читав книжку, що розсипалася від старості. Почувши кроки святого, і злякавшись, він підняв голову; на його обличчі було видно подив.
- Ти х-хто так-кий? - заїкаючись, видавив він.
- Ти ж знаєш? – відповів святий.
- Ти – святий Миколай? Справжнісінький, як у цій книжці?
- Так. Я справжнісінький святий Миколай. І прийшов сьогодні, бо сьогодні Різдво. Наше православне Різдво.
- Адже Дід Мороз приходить тільки на Новий Рік.
- Правильно. Тільки він це не я, а я це не він. Ми немов дві сторони однієї й тієї монети. Обидва ми приносимо подарунки, але на цьому наша схожість закінчується. Я існував сотні років. Він з'явився недавно. Я був народжений із серцевої потреби тих, хто в мене вірив. Він же з'явився із дитячої жадібності.
- А я гадав, що ти помер під час революції.
- Я помер багато століть тому, у Візантії, де був єпископом. Я можу з'являтися тут, якщо комусь потрібен, але так довго, як довго вірять у мене. Можливо, вже за рік мене й не буде. Все залежить від того, чи буду я в уяві людей приносити подарунки я чи він. Розумієш?
- Так. Я хочу вірити у тебе.
- Це буде важче, ніж тобі здається. Якщо за рік я не прийду, ти забудеш про мене.
– Ні.
- Я не залишаю слідів у пилюці. Але так, втім, навіть і краще.
- Ти прийшов, бо я прочитав цю книжку, і мені стало сумно?
- Я прийшов тому, що ти повірив у мене. Якщо ти перестанеш у мене вірити, вдруге сюди я вже не потраплю. Ти який хочеш подарунок: матеріальний чи нематеріальний?
– А як же подарунки можуть бути нематеріальними?
1
Гугль виявив лише археопарк "Самарівський чугас" поряд з Ханти-Мансійськом. Загалом кажучи, до російських (і російських) географічних назв у автора ставлення "пліве". Наприклад, у романі "Кузинки" (Kuzinki) у нього Тула - сибірське місто. В останньому виданні Пилипюк цю помилку виправив, але решта, як валялися по тексту, так там і відпочивають.