- Залиш, нехай працює. Сьогодні ж Святвечір, послухаємо передачу "Дойче Велле".
Фріцек знову сів за стіл. Почувався він не найкращим чином. У скронях пульсувала кров, в очі ніби хтось насипав піску. Шлієбекс зауважив, що хлопець весь палає. Приклав йому долоню до чола.
- Чудово, тільки гарячки не вистачало. Заповзай у ліжко. Цей Святвечір, бідолаха, проведеш у ліжку.
Фріц слухняно скинув мундир і ліг у ліжко. Він намагався заснути - але щойно заплющував очі, бачив обличчя вмираючого лопаря. Отже, він тільки лежав, відігріваючись під периною. Саксонець тим часом заварив чай, подумав секунду і, вийнявши з шафки пляшку, влив у обидва кружки по чарці шнапсу. Він подав хлопцеві гарячий чай, глянув на годинник – вісімнадцять нуль-нуль, час. У них був чудовий приймач, "Сіменс", із зеленим вічком індикатора, в елегантному корпусі з горіхового дерева. Шлієбекс повернув рукоятку і, обережно покручуючи її вліво і вправо, з шумів і трісків виловив знайомий голос диктора "Німецької Хвилі". Радіопередача в Святвечір була, мабуть, найбільш зворушливою з усіх передач року. Шлієбекс ніколи б у цьому не зізнався, але жодна з промов Führer'a не викликала в ньому такого напливу патріотизму та любові до Німеччини, як спільний спів "Тихої ночі", разом, з усіх місць, де тільки не знаходилися німецькі солдати. Тоді він міркував про своїх Kameraden, що борються на всіх фронтах цієї війни, від скованих льодами російських пустошів, через піски африканських пустель, тихі глибини Атлантики, небо над Англією, аж до їх забутої всім світом хатинки на краю Норвегії. Щодо молодого силезця, унтер взагалі сумнівався, чи почувається хлопець німцем. На силезському Wasserpolnisch[41] він напевно розмовляє набагато краще, ніж німецькою. І ще він був упевнений, що проблеми національної тотожності Фріцеку взагалі по барабану. Він глянув на хлопця, який, тим часом, занурювався в апатію, не засинаючи, дивився в стелю.
Почалася радіопередача. Спочатку диктор провів коротку розмову про історію німецьких урочистих звичаїв. Після цього стандартне повідомлення про ситуацію на всіх фронтах. Ja, ja, natürlich, подумалося Шлієбексу. Минулого року по радіо оголошували перемогу Німеччини, цього – переконують нас у тому, що ми не маємо права перемогу віддати, через рік буде, що ми просто зобов'язані перемогти, через два – що не маємо права зазнати поразок, а через три... Ех, один Господь знає. Нарешті, диктор оголосив, що починається традиційне, щорічне виконання "Stille Nacht" солдатами всіх фронтів. "Перший куплет заспівають солдати наших окупаційних військ у Парижі. Париж, ви мене чуєте?" У динаміці пролунали тріски, потім раптово вщухли і пролунав м'який голос із явним берлінським акцентом. "Люди, тихо, ми в ефірі". На тлі: ледь чутний сміх, звуки столових приборів, що пересуваються, цокання чарками. І нарешті динамік заповнив перший куплет святкового співу, що виконується веселими, фальшивими голосами...
Stille Nacht! Heilige Nacht!
Alles schläft; einsam wacht
Nur das traute hoch heilige Paar.
Holder Knab' im lockigten Haar,
Schlafe in himmlischer Ruh!
Раптом Фріцек вигнувся дугою, немов через нього пропустили високу напругу, і страшенно захрипів. Шлієбекс підскочив до хлопця, але ще перед тим, як він зміг покласти йому долоню на чоло, молодий силезець провалився в безпам'ятство.
У Парижі о шостій вечора було вже темно. Падав легкий сніжок, що підганявся пронизливим, холодним вітром. На rue імені Дюмон Дюрвіля, мореплавця, який обігнав всю земну кулю, але загинув в одній із перших залізничних катастроф, сніг покривав шибки припаркованих в рядок службових мерседесів і адлерів. Вздовж необарочного фасаду готелю "Мажестик", розташування штабу німецьких окупаційних військ у Франції, йшло троє молодих солдатів. Через сусідство такого серйозного закладу, вони намагалися поводитися пристойно. Часовий біля входу посміхнувся про себе – надзвичайно правильний, спокійний і рівний крок видавав, що хлопці вже встигли десь випити, і ось тепер вони напружують усю силу волі німецького воїна, щоб нічого не було видно.