Моріц вважав, що його розстріляють. Натомість зараз він сидить на підлозі вагона для худоби. Немає вже ременя, відзнак, Залізного Хреста. Користуючись світлом, що пробивається крізь щілини між дошками, якими обшиті стінки вагона, Моріц читає дивну книжечку, яку сунув йому крадькома капітан зі сталевими очима, шепочучи, що більше нічого він зробити не може.
Damals wurde es mir deutlich, daß die Panik, deren Schatten immer über unseren großen Städten lagern, ihr Pendant im kühnen Einmal, wir mit dem Capitano tranken, blickte er in den betauten Kelch wie in ein Glas, in dem vergangene Zeiten sich erschließen, und er meinte traumend: „Kein Glas Sekt war köstlicher als jenes, das man uns an Nacht, da wir Sagunt zu Asche brannten”. Und wir dachten: Lieber noch mit diesem stürzen, als mit jenen leben, die die Furcht im Staub zu kriechen zwingt[48].
Він помре в Дахау через два місяці, заразившись тифом. Помре, воістину, лицарською смертю.
Капрал Бьолль методично ваксує високі майорські чоботи, спокійний і ситий ненавистю.
Фріц сидить на ліжку і думає, де зараз може бути Моріц.
Гарячка не спадала. Шлієбекс ще раз попросив допомоги по радіо, бо компреси та аспірин не допомогли. І вкотре він зустрівся з відмовою. Тоді він у сказі гримнув кулаком по апарату, смикнув за дроти – щось тріснуло, пішов дим, і все згасло.
Він укрив обличчя в долонях, застиг так на хвилину, після чого підняв голову, глянув на різдвяну ялинку і вирішив продовжити пісню, яку, напевно, зараз хтось співав у мікрофон "Німецької Хвилі". Він випростався на стільці і низьким голосом заспівав:
Stille Nacht! Heil'ge Nacht!
Gottes Sohn, o wie lacht
Lieb' aus deinem gottlichen Mund,
Da uns schlagt die rettende Stund'.
Jesus in deiner Geburt![49]
Фріцек розплющив очі і підвівся на жорсткому ліжку.
- Гер фельдфебель, що відбувається? - запитав він. Саксонець підскочив до хлопця.
- Лежи, Фріцеку, лежи. Нічого не відбувається, я просив допомоги по радіо, за тобою вже вислали транспортер, - говорив він. Потім доторкнувся до чола хлопця і, здивований, відразу відвів руку. Гарячка відступила, несподівано, немов привид – спекотний піт ще не висох, але шкіра вже була прохолодною.
- Ти як почуваєшся, вже краще? - спитав ще більш здивований Шлієбекс.
- Ну, нормально, гер фельдфебель. Ніяк я не почуваюся, - відповів Фріц.
Двері будиночка, силоміць вирвані вибухом з петель, влетіли в середину і врізалися у вікно навпроти. З темряви одразу пролунали окремі постріли, а кілька куль глухо чавкнуло в дерев'яні стіни. Всі шибки тут же розсипалися дощем уламків, спадаючи на підлогу та меблі. Фріцек з фельдфебелем, немов викинуті з пращі, кинулися до зброї, підбігли до вікон і почали палити в темряву.
Їм відповіло кілька пострілів. Фріц нічого не бачив, він лише перезаряджав гвинтівку, натискав на спусковий гачок і знову перезаряджав, стріляв у темряву, коли супротивники чудово бачили їх у освітлених прямокутниках вікон. Коли в обоймі в нього закінчилися патрони, хлопець зорієнтувався, що скрізь тихо, ніхто вже не стріляє. Тоді він сів навпочіпки під вікном, вдивляючись у темряву, визираючи хоч якийсь рух, що-небудь, у що він міг прицілитися.
Але нічого не помітив.
- Що це було, гер фельдфебель? Вони вже пішли?
Відповіді він не почув, повернувся - Шлієбекс лежав на підлозі; рана під ключицею рясно кровоточила. Командир лежав непритомний. Хлопець швидко знайшов бинти і перев'язав рану, як тільки зумів найкраще. Після цього він поклав фельдфебеля якомога зручніше на підлозі, підклавши йому під голову ковдру. Присівши навпочіпки поруч зі Шлієбексом, він раптово відчув сильний біль у лівому плечі – торкнувся пальцями до рукава і, відвівши їх, з подивом помітив, що ті почервоніли від крові. Підстрелили? Як міг він раніше не помітити? Біль зовсім не відчувався. Він стягнув кітель і оглянув рану. Та не виглядала такою вже страшною, швидше скидалася на подряпину. Фріц аби як перебинтував її і знову одягнувся. У хаті стало холодно. Хлопець якийсь час розмірковував над тим, чи спочатку викликати допомогу, чи зайнятися тим, щоб хоч на якийсь час заткнути вибиті вікна і двері, аби не замерзнути. Вирішив: насамперед необхідно викликати підмогу – він сів до передавача і спробував його запустити. Не вдалося – потім він побачив вирвані дроти. У цих речах він зовсім не розбирався і після декількох хвилин спроб ремонту його вдарило струмом.
Тоді взяв автомат фельдфебеля і почав готуватися до дороги. З дров'яного складу витяг легкі санчата і затяг їх у будинок. З неабиякими труднощами він уклав на них свого командира, кодову книгу (Фріц знав, що цю книжку, яка нічим особливим не виділялася, ворогові не можна залишати ні в якому разі), карти, з кулемета витяг замок і сховав у кишеню, щоб не залишати ворогові справну зброю, патрони закинув кудись у сніг. У ногах Шлієбекса він уклав трохи їжі, потім прикрив увесь вантаж двома шинелями і кожухом і міцно обв'язав ременями. Сам одягнувся тепло, кожушок переперезав додатковим ременем, до якого прив'язав мотузку від саней, у кишеню сунув дві запасні обойми. Вже на подвір'ї надягнув лижі, на грудях повісив автомат, взяв палиці і, не звертаючи уваги на пульсуючий біль у плечі, який все частіше почав нагадувати про рану, перевірив напрямок на компасі і хоробро вирушив у шлях, який – як йому здавалося – він знав чудово. Проходячи поруч із місцем, де вони закопали лапландця, він ненадовго зупинився, перехрестився і прочитав коротку молитву.
48
"Тоді для мене стало зрозуміло, що паніка, тінь якої завжди розстилається над кожним з наших великих міст, має свою відповідність у відважній гордині тих небагатьох, які, ніби орли, кружляють над пригніченим стражданням. Якось Capitano, випиваючи з нами, глянув на запітнілий келих немов у скляну кулю, що показує минуле і мрійливо сказав: - Ніякий з келихів з шампанським не був кращим за той, який нам подали в машини тієї ночі, коли ми перетворили Сагунт на руїни. з ним, чим жити з тими, кого страх змушує повзати в пилюці.
Ернст Юнгер "На мармурових каменях"
49
Гімн був написаний 24 грудня 1818 року в різдвяний святвечір в австрійському селі Оберндорф під Зальцбургом. Текст пісні написав вікарний священик церкви святого Миколая Йозеф Мор, а музику написав органіст Франц Грубер. Прем'єра гімну відбулася того ж дня на урочистій різдвяній месі. За однією з версій, гімн, який легко можна було співати а-капелу або під гітару, створювався в такому поспіху через те, що миші прогризли міхи церковного органу.
Через деякий час пісня широко поширилася по Європі, в німецьких церковних пісенних збірниках вона з'явилася в 1831, причому в них значилося: "Автори тексту і музики невідомі". Авторство Мора і Грубера вдалося остаточно встановити лише 1854 року.
На початку XX століття церква в Оберндорфі була зруйнована повінню. Нині на її місці споруджено невелику капличку, а в сусідньому будинку відкрито "Музей Тихої ночі". Найстаріша з авторських партитур (близько 1820 року) зберігається в зальцбурзькому музеї "Кароліно-Августеум".
Пісня перекладена на безліч мов, існує також кілька українських перекладів, в яких перший рядок звучить по-різному: "Тиха ніч, дивна ніч", "Тиха ніч, свята ніч", "Тиша і спокій у ночі святій", "Ніч тиха, ніч свята" і т.д.