На лижах він рухався досить швидко, незважаючи на важкий тягар. Ось тільки сили покидали його ще швидше. Після двох годин маршу він уже знесилів, проте йшов далі. Нарешті, коли стрілки годинника підтвердили, що він іде вже п'яту годину, вирішив влаштувати короткий привал. Фріц відстебнув ремені на санчатах, зняв лижі і сів, спираючись на стовбур високої ялини. Потім стягнув рукавиці і, розмотавши хутра та шари тканини, торкнувся шиї свого командира.
Хоймар Шлієбекс був мертвий.
Людина, яка вижила в залізній хуртовині окопів Першої світової війни, яку навіть не дряпнули мільярди випущених у ті дні снарядів, загинула від однієї з десятків куль, що були вистрілені цього вечора. І від норвезького полярного холоду.
Фріцек щільніше загорнувся в шинель, підтягнув коліна під підборіддя і вкрив обличчя руками. Кров потихеньку випливала з незагоєної рани, з-під погано накладеного бинта, а мороз швидко прогризав крізь овчину кожушок і вовну шинелі.
Frycek, Frycek. Stowej, syneczku, stowej, co bys niy bol za niyskoro[50]...
Устань. Тоді він підняв лікті, сперся долонями в курну землю, вигнув хребет. Губи полопалися; у роті, ніздрях і вухах повно дрібного, перемеленого в пилюку пустельним вітром піску. Потрібно йти до світла, що тьмяно видно над горизонтом і ніжним сяйвом висвітлює кущі тамариска, що ростуть неподалік. Фріцек підтягує коліна, сідає навпочіпки і насилу встає. Земля, що пересохла в пил, покрита сіткою дрібних тріщин. Калюжі в червні, коли після дощу добре засвітить сонце, покривалися таким самим тонким шаром потрісканого, засохлого бруду, думає Фріцек. Ось тільки тут такі тріщини, що в них і нога може зав'язнути. Якби він мав гвинтівку, можна було б скористатися нею як палицею, тільки немає ні зброї, ні спорядження. І ось він іде, хитаючись і спотикаючись, у бік зорі, яка рожевим і блакитним світлом розпалює небо. Він не один. Звідусіль з'являються схожі на нього самого постаті, що марудять таким же невпевненим кроком, інші ще лежать на землі або тільки піднімаються. Незважаючи одна на одну, вони йдуть вперед, до світла.
А вже ясно, наче вдень. Збитий з дощок і колод сарай - ось на що вказують мінливі весь час світлові промені. Фріц заходить усередину, де над вимощеними сіном яслами схилилася висока постать. Поруч, прикрита кошмою, неквапливо дихає жінка. Немовля, що лежить в яслах, з'явилося на світ зовсім недавно. Чорне волосся прилипло до м'якої голівки, ще мокрий від плодових вод новонароджений стискає маленькі кулачки, стискає повіки на сліпих очах - мати не змила ще з нього кров. Фріцек схиляється над малюком, а той розплющує очі і, хоч ніяк не повинен, дивиться і бачить, заглядає Фріцу в очі, і раптово все - сарай, чоловік, жінка, ясла, немовля - все це зникає. Земля з гуркотом випирає в пагорб, а Фріц пригнувся, притискаючи коліном до солідної колоди худу руку засудженого і дерев'яним молотом забиває цвях, який з огидним хрускотом пробиває кістки, сухожилля і хрящі зап'ястя. Засуджений з криком напружується, а Фріц, стиснувши від ненависті зуби, забиває другий цвях, не зважаючи на те, що кров забризкує йому обличчя та руки. Раптом довкола буквально роїться від людей, які допомагають йому поставити хрест, тільки Фріц знає – це він тут найголовніший. Хрест уже стоїть, і його ще додатково обкладають камінням, щоб стояв міцніше, і дивляться на м'язи засудженого, що напружилися, які ще намагаються втримати тяжкість тіла. Ах, ну чому ж воно не складене виключно з матерії світла! І коли, зрештою, м'язи одрябли, і руки опали, ребра вже не здатні стиснути діафрагму, він напружується ще раз, йому вдається набрати повітря, щоб у тисячний раз прошепотіти слова відчаю, і він вмирає. Фріц, ридаючи, хапає гвинтівку, що лежить поряд, піднімається навшпиньки і пробиває бік штиком, що висить на хресті; лезо прослизає між ребрами. Шкіра розступається під натиском сталі, з рани витікає крапля крові, після чого з рани між ребрами б'є гігантський струмінь води, він могутній і світиться. Вода обливає Фріцека, мундир на ньому розмокає, мов промокашка, і стікає разом із водою; сталь багнета перетворюється на іржавий пил, а вода все тече і змиває з Фріцека всілякі пристрасті і тіло, що стікає з нього шар за шаром, всякає у висохлу землю. Вода змиває і землю, хрест, каміння та все інше. І залишаються лише Фрідріх та Засуджений, який перетворився на суцільне сяйво. Він звертається до хлопця на ім'я і подає йому сяючу руку, щоб полегшити той перший, найважчий крок нагору.