Собаки прийшли пізно, наприкінці обіду. Той, у якого біла смуга на спині, дряпав лапою двері, поки я їх не відчинив. Вони впали в хату, до мами і до моїх ніг. Я міг би заприсягтися, що вони анітрохи не змінилися.
Я випив занадто багато і залишився внизу сам. Я тягав собак за вуха, катався з ними, нарешті взяв свого улюбленого пса (усього чорного, зі смішною головою), погладив його по голові і почав говорити. Я назвав його Чорним. Чорний і Сірий. Це хороші імена для собак. Я розповів їм про власне життя, нудне і просте, як дорога через поле. Собаки мовчали. Чорний серйозно подивився на мене, і у п’яному видінні мені здалося, що я бачу в його очах воду — похмуру, охоплену вітром глибину, повну вирів, злу й неспокійну. Я нахилився і дмухнув йому в ніс. Він навіть не поворухнувся, старий сучий син.
Я не зачиняв їх у дровітні. Ліг, п'яний, як диявол, на підлогу і заснув між Чорним і Сірим. Останнє, що пам'ятаю, це писок і глибину спокійних очей. Я прокинувся один, на світанку, з болем у спині й тупим стуком у черепі. Ще ніколи я так не замерзав.
Собаки приходили щороку на Святвечір. Існує певний вид магії, який ми всі вітаємо. Це магія червоних трусів на випускному, чари щасливих випадковостей, прокляття чорних котів і удача сажотруса. Проста річ, яка додає життю кольорів і нічого не змінює, як ланцюжок на шиї дівчини, який робить її красивішою, хоча вона та сама людина. Маленька річ, яку ми завжди з радістю приймемо, щоб зробити наше життя красивішим. Я вважав собак на Святвечір простою ознакою, про яку не варто думати. Вони пахли селом, багнюкою та річкою, іноді були мокрі та брудні, каталися в снігу, як чотирилапі сніговики. Ми взяли їх з нашою мамою та Євою, щоб переконатися, що молока буде достатньо на Святвечір. Чорний і Сірий випили, лизали мені ноги, і я з ними засипав. Файно.
Я закінчив середню школу, але далі вчитися не пішов. Я одружився і швидко став батьком. Я з радістю спостерігав, як дворічний Міхал сідає на Чорного та катає його кімнатою.
Малюк тримав його за вуха, а Чорний лише схилив голову й слухняно крокував, ніби розуміючи, що несе найдорожчу людину на світі.
Я став технічним працівником у сусідній школі. Мою долю змінив хлопець з міністерства культури. Він приїхав у село, виступив на зборах літературного гуртка і сказав, що йому потрібні спомини робітників. Члени гуртка, один за другим, підходили до мене, повели на пиво і сказали, що я маю таку здатність говорити, як ніхто інший, то чому б і ні. Я сів і написав. Після трьох місяців мовчання я отримав листа від Спілки письменників, щоб я приїхав до Кракова і зустрівся з кимось.
Спілка знаходилась на вулиці Крупницької. Внизу був бар, де дим проїдав стіни. Мене зустріли гарно, інші чоловіки у світлих сорочках тиснули мені руку, як важіль однорукого бандита. Нарешті з'явився президент, привітав мене і сказав, що я виграв конкурс, що у мене є публікація і реальні гроші. Тієї ночі я влаштував вечірку, і коли я встав з ліжка, зі свинцевою головою та обпаленим горлом, то знав, що вже нічого не буде як раніше. Я зробився письменником.
Почав я з облаштування кімнати. У нас була кімната на першому поверсі, з трикутним вікном і купою мотлоху, який валявся на скрині та по шафах. Зніс усе в дровітню. Від сільського голови мені дістався довоєнний письмовий стіл. Я купив друкарську машинку, прес-пап'є, папір, авторучку, м’яке крісло, светр-водолазку, попільничку, лампу, урну для сміття (використовується рідко) і багато книг, які розставив на полицях. Коли все було готове, я запалив, радісно забарабанив на машинці і відчув себе Хемінгуеєм.
Я писав про селянську працю на землі, про пошану до землі, дощ, серця червоні, як прапор, пестився з землею, як з пухкою цицькою. Я тяжко згрішив проти справедливості й літератури. Це я завжди знав, навіть під час алкогольних світанків, горілчаних тремтінь, між одною та наступною цигаркою, я знав, Бог мені свідок, що я топчу квіти селянським чоботом. Але завжди була ця чарівність, за якою я охоче йшов – солодка магія авторських вечорів, повага, ревнощі, що гріли спину. Я заплатив за це важкуватими словами та жартами про євреїв, які виплюнув з себе одного березневого ранку. Тепер, коли мене вигнали навіть зі словників, я не знаю, шкодувати про ті дні чи насолоджуватися спогадом.
Ми пили на Крупничей, аж стіни скрипіли. Я прокидався на підлозі, на столі, біля ліжка, в сірому повітрі і з водневою бомбою в голові. Я побував у палатах, детоксикаційних центрах і поліцейських дільницях, і у мене було враження,нібито я будую легенду про простого письменника, того, хто написав шедевр однією рукою, схопив склянку іншою, а відразу за тим - юбку. Жінки, звичайно, були. Я міг зламати собі шию, просто дивлячись на них. Докори сумління зникали вранці разом з горілкою.