— Ні, це не жарти, — незворушно й поважно заперечив, він. — Учені нашої фірми знайшли в Гімалаях рослину і одержали з її коріння дивовижний сік, від якого людина стає доброю.
— Правда? — вигукнула моя дружина, все ще не ймучи віри власний вухам.
— Тобто людина стає здатна на добрі вчинки, — спробував я пояснити їй.
— Помовч, не тебе питають, — зневажливо відмахнулась вона. — А на яке ж добро стає тоді здатна людина? — повернулася вона знову до прибульця.
— На всяке, — взявся пояснювати той. — Ці таблетки очищають людський розум, роблять його ясним і чистим, а в душі того, хто спожив таблетку, народжуються добрі наміри. Вроджена людська жадібність, ницість і підлість зникають без сліду. А злочинна сутність людини, її недостойні думки нещадно притуплюються. Ці ліки діють так міцно, що людина після них уже ніколи не стане ні злодієм, ні вбивцею, навіть не подумає про погане.
— Виходить, — втрутився я, — коли людство споживатиме ці таблетки, то на світі не буде ніякого зла? Ніхто ні над ким не глумитиметься, ніхто не гнобитиме іншого, щезнуть війни?..
— Теоретично — так, — мовив агент, сильніше затріпотівши крильцями, — але практично це неможливо: на жаль, ця рослина надто рідкісна, і соку з її коріння добувається дуже мало.
— А хіба не можна виробляти той сік хімічним шляхом?
— Наші вчені доклали чимало зусиль, але поки що наслідки не дуже втішні. Добувати сік вони навчилися, але доброта чомусь зникає і ніяк не дається до рук. Та й надто дорого обходяться ті штучні таблетки.
— А скільки ж коштують ваші таблетки? — прокинулося в моєї дружини бажання поторгуватися.
— Двадцять чотири рупії за дві таблетки. — Агент засунув руку в торбину і вийняв з неї маленький флакончик, в якому лежали дві таблетки, круглі, мов горошинки, і прозорі, наче кришталь. Він помахав тим флакончиком перед носом моєї дружини.
— Ну, досить, іди собі, — нетерпляче мовив я. — Твої таблетки нам ні до чого.
— Двадцять чотири рупії щось забагато, — озвалася й моя дружина.
— Як на такі чудодійні таблетки, це зовсім недорого, — заперечив гість. — Люди часом витрачають тисячі й десятки тисяч рупій, аби тільки про них сказали, що вони чинять добро: відкривають школи, вносять пожертви, будують храми, виголошують промови, вміщують у газетах свої фотографії, миряться з ворогами, дружньо поплескують по плечі божевільних — і все задля того, щоб називатися доброчинцем. Але навіть тоді вони не досягають того, чого прагли. А тут за двадцять чотири рупії ви можете відчути смак найвищої доброти.
— А як же його пересвідчитись? — запитав я.
Гість знову сягнув у торбину й дістав ще менший флакончик, повний-повнісінький білих зернинок, трошки більших за піщинки. Відкоркувавши флакончик, він висипав собі на долоню дві зернини і простяг мені:
— Проковтніть одну!
Тоді повернувся до моєї дружини:
— І ви з’їжте одну зернинку, не бійтеся. Ця таблетка дається безкоштовно. Проковтніть — і ви впевнитеся в чудодійних властивостях доброчинних таблеток. Ця зернинка діятиме всього три хвилини.
Ще не дослухавши, моя дружина квапливо кинула її в рота. Другу зернинку взяв я і після недовгого вагання проковтнув і собі.
Зернинка відразу ж розтала, і я відчув незвичайний, кислий, навіть трохи солонкуватий присмак. А тоді сталося неймовірне: кров у жилах немов стала текти повільніше, а тіло наче занурили в густу сметану. Серце розтоплювалось, а очі застилали сльози. Жалібно поглянувши на дружину, я несподівано для себе кинувся перед нею на коліна:
— Люба моя, я занапастив тебе! Останні двадцять років я тільки й думав, щоб розлучитися з тобою, та все ніяк не наважувався.
Дружина, втираючи сльози, захлипала:
— Я знала, жаданий, і в душі вважала тебе ницою, мерзенною людиною. Я думала: цей мерзотник, раб утіх, скільки хотів, грабував мою квітучу молодість, а на старість хоче вигнати мене з хати. Не раз у невимовному горі мені хотілося задушити тебе.
Я голосно заридав:
— Якось, коли ти спала, я вже був заніс над тобою руки, але, дякувати богові, вони здригнулися. О незрівнянна! Я не гідний тебе!
— Ні, ти хороший, — кинулась вона мені на шию, — а якщо хто й поганий, то це я. Я не змогла зробити тебе щасливим. Я вимагала у тебе грошей, щоб вивчити своїх п’ятьох сестер, і ти був настільки безкорисливий, що заплющував очі на всі мої вчинки.
— Який там безкорисливий! — заперечив я. — Мої стосунки з твоїми сестрами були не такі вже й безневинні. Певно, ти не помічала цього. Правда, ці бідолахи вже повиходили заміж, і навіть незручно тепер говорити про це, але признаюсь тобі…