— Мовчи! — затулила дружина долонею мій рот. — Я все знаю, але прощаю тобі. Якщо хочеш, тепер може здійснитися твоя найзаповітніша мрія. Одне слово — і я власною рукою напишу таке, що суд без зволікань розлучить тебе зі мною.
Вона повернулася, щоб принести паперу, але я заступив їй дорогу і обійняв дружину за стан:
— Ні, люба, це зайве. Про розлучення я вже назавжди забув. Я тепер… я тепер… Ой лишенько, що це?
Зненацька ми з дружиною витріщилися одне на одного — дія таблеток несподівано припинилась, і ми знову стали звичайним подружжям, буденним, стомленим, оповитим звичним серпанком брехливості. Я злякано відсмикнув руку зі стану дружини й ніяково опустився на стілець, трохи збентежений, а трохи й приголомшений. Що це зі мною скоїлося на ці кілька хвилин? Я поглянув на дружину. Похнюпивши голову, вона, певно, думала те саме.
— Спожита вами зернина розрахована на трихвилинну дію, — порушив мовчанку гість. — А повноцінна таблетка діє три години.
— Як на мене, то навіть три хвилини забагато, — трохи оговтавшись, мовив я. — Мені вже лячно щось твоїх таблеток. Не треба їх нам.
— А мені здається, вони тобі якраз і не завадили б, — озвалася дружина. — Бо інколи на тебе находить такий сказ, що хоч із хати тікай. Візьми, кому-кому, а тобі вони знадобляться.
— Та й тобі б не зайве взяти, — огризнувся я, — бо ти теж часом зчиняєш такий ґвалт, що цілий квартал збігається дивитись. Ні, я таки візьму кілька, виключно для тебе.
— А я для тебе, — скипіла дружина.
… У наступні кілька днів у місті стали творитися неймовірні речі, які свідчили про те, що доброчинні таблетки дають про себе знати в найрізноманітніших галузях людської діяльності.
Один торговець привселюдно заявив, що він продавав борошно, перемішане з тирсою. Торговець тирсою признався, що в тирсу він підсипав глину, а постачальник глини слізно розкаювався, що додавав у неї коров’ячих кізяків. Внаслідок цих зізнань покупці стали бойкотувати всіх трьох.
Якийсь машиніст, проковтнувши таблетку, розчулено мовив своєму кочегарові:
— Двадцять п’ять років я воджу паровоз, а ти стільки ж років засипаєш у топку вугілля. Таке неподобство не повинно тривати. Від сьогодні ти будеш машиністом, а я — кочегаром.
Кочегар, що й собі спожив таблетку, жалібно скривився:
— Тобі шкода мене, а мені шкода паровоза. Адже подумати тільки: двадцять п’ять років він тягає важенні вагони! Усі його деталі вже зносилися, а залізничне начальство не дає йому перепочити. Більше того, не хоче навіть відремонтувати його. Яка несправедливість!
— Правда твоя! — захлипав машиніст. — Паровоз треба обов’язково відремонтувати. Знаєш, я таки зважився — на наступній станції відчеплю його і зажену в тупик.
На наступній станції машиніст відчепив паровоз і, загнавши в тупик, разом з кочегаром заходився оплакувати гірку його долю, не зважаючи на протести пасажирів, які вимагали негайно рушати далі.
Якийсь пасажир, теж після таблетки, причепився до кишенькового злодія, що трапився під руку, і змусив його обікрасти себе.
Одна кінозірка вирішила добровільно повернути гроші, зароблені на чорному ринку, але касири відмовилися прийняти їх, бо перед цим теж спожили по таблетці.
Два бізнесмени, наковтавшись доброчинних таблеток, засіли вирішувати ділові справи. Один був власником металургійного заводу, а другий мав копальні залізної руди. Першому потрібна була руда, а другому — метал, бо він затіяв велике будівництво. Звичайно вони залагоджували всі справи швидко, та оскільки сьогодні спожили таблеток, між ними зав’язалася приблизно така розмова:
Перший: А знаєш, брате Раззак, у попередньому контракті я підманув тебе на цілих двісті тисяч рупій.
Другий: Та я-то знаю, шановний Чамане Сетх, але перед тим я ошукав тебе на триста тисяч. І ось тепер хочу повернути тобі сто тисяч.
Перший: Ні, брате Раззак, я не візьму!
Другий: А таки доведеться взяти. Візьми, Чамане Сетх, благаю тебе! Я шахрай, іще більший шахрай, ніж ти, але таким я вже не буду, обіцяю тобі. Скажи, скільки тобі потрібне руди, і я дам безкоштовно.
Перший: Ні, ти спершу сам скажи, скільки тобі потрібно металу? Цілий завод твій!
Другий: Схаменися, Чамане Сетх, що ти робиш?
Перший: Я не брешу. Якщо хочеш, я перепишу на тебе свій завод!
Другий: Тоді всі мої копальні — твої! Забирай їх негайно!
Той не слухав того, а той не слухав іншого. Власник металургійного заводу переписав своє підприємство власникові рудників, а власник копалень віддав свої шахти власникові металургійного заводу. Наступного дня, коли обидва прийшли до тями, виявилось, що власник металургійного заходу тепер власник рудних копалень, а власник рудних копалень став власником металургійного заводу. Але одному новоспеченому підприємцю все одно потрібна була руда, а другому — метал, отож справи не зрушили з місця, ані на крок.