12. Мовчки сунула могутня течія над усіма ними —
молодими й старими, праведними й грішними,
линула течія призначеним їй шляхом,
знаючи лише своє кришталево прозоре «я».
13. Кожна з істот у свій власний спосіб
міцно чіплялася за якусь галузку чи камінь
на річковому дні, опираючись течії,
як навчилися від самого народження.
14. Та ось урвався терпець в однієї з істот:
«Втомилась я чіплятися, і хоча не маю змоги
побачити це на власні очі, проте вірю,
що течія знає, куди вона прямує. Треба рушати,
і хай вона несе мене, куди захоче,
бо отак чіпляючись, загину я від нудьги».
15. Хихотіли обережні, глузували з неї:
«Дурна ти! Тільки-но спробуй одчепитись,
як ця, така люба тобі течія, закрутить
тебе колесом і жбурне на каміння,
і загинеш ти від неї швидше, ніж від нудьги!»
16. Не зважила істота на пересторогу і, глибоко надихнувши,
зринула нагору; одразу ж закрутило її колесом,
пожбурило на каміння.
17. Одначе згодом, коли та смілива істота
знов перестала чіплятись, підняла її течія
із самого дна і не товкла більше, і шкоди не завдавала.
18. А істоти на дні, що мали її за чужу, заволали:
«Погляньте на чудо! Істота, така ж, як і ми, а літає!
Ось Месія, що прийшов нас усіх врятувати!»
19. І мовила підхоплена течією істота:
«Не більший за вас я месія. Ріка залюбки
зробить вас вільними, тільки насмільтеся відчепитись,
тільки насмільтеся рушити з нею.
Наше справжнє покликання — вирушати в цю подорож,
зважитись на цю пригоду!»
20. Та ще гучніше волали вони: «Спаситель!» —
і водночас ще міцніше чіплялися за каміння,
а коли поглянули вгору, то за тією істотою і слід пропав,
і, лишившись на дні самі, складали вони легенди
про Спасителя».
21. І сталося так: коли Вчитель побачив,
що гурти людей навколо нього день у день
стають дедалі більші числом і несамовитіші,
вимагаючи, щоб він безперервно зціляв їх,
повсякчас частував чудесами
і навіть пізнавав їх та жив їхнім життям,
він того ж таки дня подавсь на вершину гори
і там заходився молитись.
22. І мовив він у серці своєму: «Боже осяйний,
коли воля твоя, хай ця чаша обминає мене,
звільни мене від цього нездійсненного завдання.
Не в змозі я жити життям бодай однієї душі,
а їх десять тисяч волає, щоб чинив я так.
Я винен, що сам допустив таке.
Коли воля твоя, дозволь повернутися до моїх двигунів
та моїх інструментів і дай мені змогу
жити так, як живуть інші люди».
23. І прорік йому голос на вершині гори,
голос не чоловічий і не жіночий,
не гучний і не тихий, але безмежно лагідний:
«Не моя, воля, а твоя хай здійсниться.
Яка твоя воля, така й моя для тебе буде.
Іди своєю дорогою, як інші люди,
і хай щастить тобі на землі».
24. Почувши це, зрадів Учитель і красно подякував.
Спустився він з гори, мугикаючи собі під ніс
веселу пісеньку механіків. А коли натовп
накинувся на нього із своїм лихом і нещастям,
благаючи зцілення, розради й чудес,
він тільки всміхнувся і лагідно мовив: «Я йду од вас».
25. На мить занімів увесь той натовп з подиву.
26. І провадив Учитель: «Якщо людина повідала Богу,
як хоче вона над усе помагати стражденному світу,
хоч би чого їй це коштувало, і коли Бог прорік їй
у відповідь, що вона має робити, то чи повинна
людина чинити так, як їй було сказано?»
27. «Звісно, що так, Учителю! — заволали люди. —
Втіхою буде для неї страждання від усіх тортур пекла,
коли так сказав сам Бог!»
28. «Навіть байдуже, які це тортури чи
яке неймовірно важке таке завдання?»
29. «Бути повішеним — це честь, бути прибитим цвяхами
до дерева або спаленим живцем —
це слава, коли так сказав Бог», — відповіли вони.
30. «А як ви вчинили б, — кинув Учитель у натовп, —
коли б вам просто в обличчя прорік Бог:
«Воля моя — бути тобі в цьому світі щасливим,
хоч як довго ти житимеш». Що тоді?»