2
Дональда Шімоду я зустрів десь серед літа. За чотири роки повітряних мандрів мені ще не випадало здибати іншого пілота, який би промишляв тим, що і я, — перелітав би за вітром від містечка до містечка і продавав прогулянкові польоти на старенькому біплані — по три долари за десять хвилин у повітрі.
Та одного дня, перебуваючи трохи на північ від Ферріса, що в штаті Іллінойс, позирнув я вниз із кабіни свого «Фліта» і побачив старенький «Тревел-ейр-4000». Білий із золотистим літачок гарненько примостився собі на жовтаво-смарагдовій сіножаті.
Я живу вільним життям та, попри його принади, часом почуваєш себе самотнім. Я поглянув на біплан, якусь мить подумав і розважив — не буде ніякої шкоди, якщо я підсяду до нього. Скинувши оберти майже до холостих, я виконав повну глісаду і ввійшов у крен на посадку. Вітер заспівав у зовнішніх дротах, а старий двигун відгукнувся добрим, лагідним «пок-пок-пок» — звуком, який народжується лише тоді, коли пропелер обертається вже за інерцією. Аби краще роздивитися місце посадки, я виписав коло. Зовсім близько піді мною зеленолистими джунглями шурхотіла кукурудза, зблиснула дротяна огорожа, а далі, ген-ген, скільки сягало око, розпросторилась щойно викошена сіножать. Зіткнення з повітряним потоком і вихід з нього, довершене невелике коло над землею, шурхіт коліс об траву, і ось він — заспокійливо дріботливий стукіт шасі від зіткнення з твердим ґрунтом, усе повільніше, повільніше, і врешті — завжди раптовий поштовх. Сів! Підрулюю до літака і зупиняюсь, зменшую оберти, вимикаю двигун. Чути затишне «клак-клак» — це пропелер ще поволі обертається перед тим, як завмерти в цілковитому спокої липня.
Прихилившись спиною до лівого колеса, пілот «Тревел-ейра» сидів на покосі й дивився на мене.
Десь із півхвилини я й собі дивився на нього, дивуючись з його незворушності. Навряд чи я сам отак спокійно сидів би й спостерігав, як інший літак приземлюється в полі і зупиняється за десяток кроків од мене. Я привітно кивнув: не знаю чому, але той чоловік мені подобався.
— У вас самотній вигляд, — сказав я, сидячи в кабіні.
— Як і у вас.
— Не хочу вам заважати. Коли ще один пілот тут зайвий, полечу далі.
— Ні, я чекав на вас.
Ці слова викликали в мене посмішку, і я не приховав її.
— Даруйте, що запізнився.
— Усе гаразд.
Я зняв шолом та захисні окуляри, виліз із кабіни і зійшов на землю — прекрасне відчуття після кількох годин у літаку.
— Сподіваюсь, не матимете нічого проти сендвіча з шинкою та сиром? — запитав він. — 3 шинкою, сиром і, можливо, з мурашкою.
Ніякого рукостискання, жодних представлень.
На зріст він був невисокий. З довгим, до плечей волоссям, чорнішим за гуму на колесі, до якого він притулився. Очі — темні, як у яструба. Добре, коли такі очі у друзів, та коли вони належать незнайомцям, то стає не по собі. Він скидався на майстра карате, що зосередився перед розважливо-несамовитим показовим виступом.
Я взяв у нього сендвіч і воду в ковпачку з термоса.
— Хто ви, зрештою? — запитав я. — Вже кілька років торгую повітряними прогулянками, та ще ніколи не зустрічав іншого гастролера.
— На світі не так багато іншого діла, до якого я здатен, — відгукнувся він. — Трохи тямлю в автомеханіці, трохи в електрозварюванні, трохи ганяю на гусеничних тягачах, та досить мені затриматись на одному місці — і вже виникають проблеми. Тож зібрав оце аероплан і вдався до повітряних гастролей.
— Тягачі якої марки? — В мені з дитячих років до них сидить невситима любов.
— «Де-вісім», «Де-дев’ять». Тривало це недовго. В Огайо.
— «Де-дев’ять»! Завбільшки з будинок! Чи й справді цей дизель з подвійним редуктором на першій передачі може зрушити гору?
— Існують кращі способи рухати гори, — сказав він з усмішкою, що тривала не більш як десяту частку секунди.
Спостерігаючи за співрозмовником, я сперся на нижнє крило його літака. І тут мені в око впав дивний світловий ефект — дивитися на цього чоловіка зблизька було важко. Здавалося, навкруг його голови промениться світло, застилаючи природне тло невиразним сріблястим серпанком.