— Щось не так? — запитав він.
— А які ж це проблеми у вас виникали?
— Е, нічого особливого. Просто в цей час мені кортіло змінювати обстановку, як оце й вам.
Із сендвічем у руках я пішов навколо його літака. То був апарат зразка 1928 чи 1929 року, але зовсім новенький, без жодної подряпини. Навіть із заводських ангарів аероплани не виходять такі новісінькі, як оця машина, що стояла тут на сіножаті. Щонайменше двадцять шарів лискучого олійного аеролаку. На дерев’яних деталях сяє, мов дзеркало, свіжа фарба. Під бортиком пілотської кабіни — золотий листок у староанглійському стилі і в ньому ім’я «Дон», а трохи нижче — реєстраційний напис: «Д. В. Шімода». Все оснащення літака мало такий вигляд, ніби його щойно розпакували, справжній авіаційний інструмент 1928 року. Руків’я важеля керування та кермо — з відполірованого дуба. Ліворуч — підсос, регулятор суміші, випереджувач запалювання, якого тепер не побачиш навіть на щонайретельніше відновлених старовинних моделях. Ніде ані задирочки, ані латочки на перкалі, ані патьоку моторного масла з обтічника, ані порошинки на підлозі кабіни — так ніби цей літак ніколи не піднімався в повітря, ніби він через півстоліття матеріалізувався на цьому місці внаслідок якогось химерного зсуву часу. Я відчув, як по спині в мене повзе незбагненний холод.
— І давно ви катаєте пасажирів? — гукнув я до Шімоди з того боку літака.
— Близько місяця. Атож, п’ять тижнів.
Він брехав. Мені байдуже, хто ви такий, але за п’ять тижнів польотів і посадок на землю ви, хоч би як там було, неодмінно матимете сміття на підлозі кабіни й патьоки масла на фюзеляжі. Та цей літак… на вітровому склі — ані плямки масної, на пропелері — ні сліду забитих комах, і навіть фарбу на передніх носках крил і хвоста не обліпило сінною потертю, якої до біса в цей час у повітрі. Для літака, який щодня шугає серед іллінойського літа, просто неймовірно. Я розглядав «Тревел-ейр» ще хвилин з п’ять, потім одійшов від нього і вже під крилом свого літака сів на валок сіна обличчям до Шімоди. Страху я не відчував, і цей чоловік мені все ще подобався, але щось було не так.
— Чому ви кажете мені неправду?
— Я сказав вам правду, Річарде, — відповів він. Моє ім’я було також виписане на борту літака.
— Але ж не можна понад шість місяців катати пасажирів і не назбирати на підлозі бодай трохи пороху чи не забризкати фюзеляж мастилом? Не здобути жодної латки на перкалі? Зрештою, хай йому грець, не набрати сінної потерті!
Він спокійно посміхнувся.
— Є речі, яких ви не знаєте.
На якусь мить він прибрав чудернацького вигляду інопланетянина, і я повірив у те, що він сказав, одначе так і не знайшов пояснення сліпучої чистоти літака, що стояв посеред літньої сіножаті.
— Можливо. Та одного дня я про них дізнаюсь, і тоді, Дональде, ви можете забрати собі мій літак, бо для польотів він буде мені непотрібний.
Звівши свої чорні брови, Шімода запитально поглянув на мене.
— Он як? Ану розкажіть.
Я зрадів, що комусь цікаво вислухати мою теорію.
— Гадаю, люди так довго не могли злетіти лише тому, що просто не вірили в цю можливість. Отож, звісно, й не могли опанувати навіть найпершого маленького закону аеродинаміки. А я вірю, що десь існує й інший закон, за яким можна літати без аеропланів, можна проходити крізь стіни чи переноситись на інші планети. Ми навчимося, як досягати цього й без машин. Якщо захочемо.
Він ледь помітно всміхнувся й поважно кивнув головою.
— І ви гадаєте, що зможете осягнути те, чого хочете, отак промишляючи повітряними прогулянками за три долари над полями й сіножатями?
— Коли я й маю чогось варті знання, то здобув їх самотужки, роблячи те, що хотів робити. Та якби знайшлася в світі добра душа, котра навчила б мене ще більшого з того, що я прагну пізнати, аніж може навчити мій літак і небеса, то я хоч зараз подався б до того чоловіка. Або до тієї жінки. Та, на жаль, немає такої душі.
Темні очі дивилися на мене спокійно, некліпно.
— Хіба ви не вірите, що вас скеровують, якщо тільки ви насправді хочете цього навчитися?
— Скеровують? Так. Та хіба не кожного з нас скеровують? Я завжди мав таке відчуття, ніби за мною хтось наглядає, або щось подібне.
— І ви гадаєте, хтось скерує вас до вчителя, який зможе допомогти вам?
— Якщо тим учителем не стану я сам, то так.
— Можливо, саме так воно і буває, — сказав він.