Саме про це я й думав того суботнього ранку, коли ми летіли на північ, Месія і я. Попід нами, на відстані в тисячу футів, пропливала зелена й золота земля. «Тревел-ейр» Дональда Шімоди гуркотів поблизу мого правого крила, пускаючи на волю снопи сонячних зайчиків, що зіскакували з його дзеркальної поверхні. Гарний літак, подумав я, але трохи завеликий як для справжньої важкої праці мандрівних пілотів. Так, він може взяти на борт одразу двох пасажирів, але ж і важить він удвічі більше за «Фліт», отож потребує значно більшого майданчика, аби відірватися від землі й повернутися на неї. Колись і в мене був «Тревел-ейр», та зрештою я поміняв його на «Фліт», який може вдовольнитися й крихітними майданчиками, що їх куди легше знаходити поблизу містечок і селищ. З «Флітом» я міг працювати на галявині в п’ятсот футів, тоді як «Тревел-ейр» вимагав простору в тисячу — тисячу триста футів. Приставши до цього чоловіка, подумав я, ти зв’яжеш себе розмірами майданчиків, потрібних його літакові.
І справді, тієї ж миті, як мені сяйнула ця думка, я помітив невеличкий охайний випас для худоби поблизу містечка, над яким ми саме пролітали. Звичайна фермерська ділянка завдовжки в тисячу триста двадцять футів, поділена навпіл. Другу її половину, певно, продали місцевій громаді під бейсбольний майданчик.
Знаючи, що літак Шімоди приземлитися там не зможе, я поклав свою легку машину на ліве крило, трохи догори носом, і, утримуючи двигун на малих обертах, з граційністю сталевого сейфа пірнув у напрямі бейсбольного майданчика. «Фліт» торкнувся трави одразу ж за огорожею, що відокремлювала ліву частину ділянки. Я трохи підрулив до повної зупинки, залишивши поруч із собою чимало вільного місця. Все, чого я прагнув, — це влаштувати невеличку виставу, продемонструвати можливості «Фліта», коли його ведуть належним чином.
Я дав газ, розвертаючись для зльоту. Та тільки-но підготувався до розбігу, як побачив, що й «Тревел-ейр» заходить на посадку. Хвіст униз, праве крило догори — він скидався на величного й елегантного кондора, який зібрався сісти на шорстку траву.
Він був уже низько й летів повільно, тож волосся на моїй потилиці піднялося дибом: ще трохи — і я стану свідком катастрофи. Аби приземлитися за огорожею, «Тревел-ейр» має утримувати швидкість щонайменше шістдесят миль на годину. Трохи повільніше — і літак, утративши швидкість до п’ятдесяти миль, каменем упаде на землю. Та натомість я побачив, як білий із золотим біплан завис у повітрі. Звісно, не буквально завис — він летів зі швидкістю, не більшою за тридцять миль, а щоб ви знали, літак, який «застрягає» на п’ятдесяти, практично зупиняється в повітрі. А потім я почув шерех, і «Тревел-ейр» сів ра три точки. Йому вистачило половини чи, може, трьох чвертей площі, на якій приземлився «Фліт».
Я мовчки сидів у кабіні й спостерігав, як Дон підрулює до мене і вимикає двигун. А я тільки витріщав очі й не міг здобутися на жодне слово.
— Гарний майданчик ви знайшли! І до містечка близько, еге? — звернувся до мене Дон, так наче нічого й не сталося.
Наші перші клієнти — два хлопці на мотоциклі «хонда» — видимо зацікавились тим, що відбувається на їхніх очах.
— Що значить близько до містечка? — прокричав я, перекриваючи гуркіт од двигуна, який усе ще лунав у моїх вухах.
— Ну, рукою подати.
— Та ні, я не те. Як розуміти це приземлення? Як ти зміг посадити «Тревел-ейр»?
Дон підморгнув мені:
— Чари!
— Ні, Доне… справді! Я ж бачив, як ти приземлився!
Він добре бачив, який я вражений — і то не просто від страху.
— Річарде, ти хочеш знати, чому ширяють у повітрі гайкові ключі, як зцілювати від усіх хвороб, перетворювати воду на вино, ходити по хвилях і саджати «Тревел-ейр» на стофутовому майданчику? Ти хочеш знати, в чому секрет усіх цих чудес?
У мене було таке відчуття, наче він націлив на мене лазер.
— Я хочу знати, як ти тут приземлився…