Він поглянув мені просто в очі й спохмурнів, видимо спантеличений, так наче я запитав, чи потрібне йому повітря, щоб дихати.
— Ні, — відказав він, і я відчув себе недолугим учнем із задньої парти. — Ні, Річарде, ніякий бензин мені не потрібний.
Це мене роздратувало, бо я ж таки трохи розуміюся на авіаційних моторах і пальному.
— Ну гаразд, — ущипливо мовив я, — а може, трохи урану?
Він засміявся й одразу ж полагіднів.
— Ні, дякую. Я заправився ним торік.
Він знову заліз до пілотської кабіни і вирушив зі своїми пасажирами в новий надприродно уповільнений зліт.
Найдужче мені хотілось, щоб люди одразу ж повернулися до себе додому, а ми швиденько забралися звідти геть. Пасажири там чи не пасажири — а мені треба тікати. Все, чого я прагнув, то це злетіти і знайти велике вільне поле якомога далі від людей, щоб просто сидіти там, мислити і записувати в бортовому журналі, що зі мною сталось, а потім спробувати відшукати в цьому бодай якийсь сенс. © http://kompas.co.ua
Поки Шімода приземлявся, я вийшов з «Фліта» трохи розім’яти ноги. Тоді підступив до його кабіни й потрапив у струмінь повітря від пропелера потужного мотора.
— З мене досить, Доне. Налітався донесхочу. Тепер поживу сам собі. Приземлюся десь далеко від міста і трохи перепочину. А з тобою літалося непогано, весело. Може, ще колись побачимось. О’кей?
Він і оком не змигнув.
— Зроблю ще один політ, і рушимо разом. Бачиш, на мене чекає хлопчина.
— Гаразд.
Молодик покірно сидів у пошарпаній інвалідній колясці, яку прикотили до поля від самого містечка. Він справляв враження розламаної на шматки істоти, що її впресувала в сидіння якась невідома сила надтяжіння. Проте він бажав політати. Товклися там і інші люди. Душ сорок чи п’ятдесят. Хто сидів у машинах, а хто стояв поруч і з відвертою цікавістю чекав побачити, як Дон витягатиме хлопця з коляски й пакуватиме до літака.
Та Дон цим не переймався.
— Хочеш злетіти?
Каліка всміхнувся спотвореною усмішкою і закивав на всі боки.
— То й злетимо, а чого ж, — мовив Дон спокійним тоном тренера, що звертається до гравця, який засидівся на лаві запасних і якому саме настала черга виходити на поле. Якщо, озираючись назад, і шукати в тій хвилині чогось дивовижного, то це була напруга, з якою він це сказав: наче й недбало, але водночас владно, так, щоб той молодик зараз же підвівся й самотужки забравсь до літака, і то без будь-яких виправдувань. А все, що сталося по тому, справляло таке враження, ніби хлопець тільки грав роль каліки й тепер закінчував свою останню сцену. Достоту як у театральній виставі. Принаймні такий вигляд усе те мало збоку. Оте надтяжіння враз зникло, так мовби його ніколи й не існувало. Хлопець вискочив з коляски, як корок з пляшки шампанського, і, зачудований сам із себе, побіг до літака.
Я стояв поруч, і до мене долинув його голос.
— Що ви зробили? — шепотів він. — Що ви зі мною зробили?
— Ти збираєшся летіти чи ні? — запитав Дон. — Плата — три долари. Гроші, будь ласка, наперед.
— Я лечу! — вигукнув молодик.
Шімода не допомагав йому залазити до передньої кабіни, як він звично робив це з іншими пасажирами.
Люди повиходили з автомобілів. Навколо розлігся приглушений гомін багатьох голосів. А потім запала тиша. Відтоді, як одинадцять років тому вантажівка шубовснула з моста у воду, цей молодик не ступив самостійно жодного кроку. І тепер він нагадував дитину, яка зробила собі крила з простирадла.
Зрештою він видряпався до кабіни і ковзнув у крісло, недоладно вимахуючи руками, неначе вони були призначені для того, аби ними бавитись.
Перед тим, як хтось із натовпу спромігся вимовити бодай слово, Дон натиснув на акселератор і «Тревел-ейр» покотився просто в небо, плавно обминаючи дерева й майже прямовисно беручись угору.
Чи може хвилина бути щасливою і водночас моторошною? Так! Хвилини йшли одна за одною. Тут був і безмежний подив з чудесного зцілення каліки, що, судячи з вигляду, цілком на це заслуговував, і водночас тривожне передчуття чогось лихого, що мало статися, як тільки ті двоє спустяться на землю. Натовп наче зав’язали у тугий вузол чекання, а це не віщувало нічого доброго. Хвилини спливали, і всі очі свердлили маленький біплан, який безтурботно ширяв собі у сонячних променях, і глухе насильство нуртувало, накопичувалось і рвалося назовні.
Виписавши в повітрі кілька вісімок, «Тревел-ейр» почав знижуватись по компактній спіралі й пролетів над огорожею, мов забарна й гуркітлива летюча тарілка. Якби Дон керувався здоровим глуздом, то випустив би свого пасажира десь далі від натовпу, хутко злетів би собі й зник у небі. Тим часом людей прибувало. Якась жінка бігла до місця, де мав сісти літак, штовхаючи перед себе ще одну інвалідну коляску.