Десь близько десятої багаття догоріло. Як і моя пісня.
«Хоч де б ти був, Дональде Шімодо, — сказав я подумки, розстеляючи ковдру під крилом «Фліта», — бажаю тобі щасливих польотів і ніяких збіговиськ. Якщо це те, чого ти прагнеш. Ні, забираю свої слова назад. Зичу тобі, дорогий самотній Месіє, знайти те, чого ти хочеш, хоч би що воно було».
Коли я стягував з себе сорочку, Дональдів посібник випав з кишені, і я прочитав там, де він розгорнувся:
Пута,
що зв’язують вашу справжню родину, —
не спільна кров,
а повага і радість,
яку ви знаходите в житті одне одного.
Члени однієї родини
рідко виростають
під тим самим
дахом.
Я не дотямив, яким чином це може стосуватись мене, тож вирішив не давати надалі цій книжці підміняти мої власні думки. Я покрутився під ковдрою і відключився, як ото вимикається електрична лампочка. Зігрітий і безжурний, лежав я під небом з тисячами зірок, які, може, й були ілюзіями, проте ілюзіями прекрасними. І це поза всяким сумнівом.
Коли я прокинувся, саме сходило сонце. Породжуючи золоті тіні, займалося світло. Та не світло пробудило мене — щось напрочуд м’яко торкалося моєї голови. Я подумав, що то соломинка зачепилась у чуприні, потім мені здалося, ніби це жук, і я рвучко хряснув по ньому і… забив руку. Накидний гайковий ключ дев’ять шістнадцятих являє собою доволі важкий шматок металу, і не варто бити по ньому з усього розмаху. Прокинувся я, зрозуміло, вмить. Ключ звалився з елеронного шарніра, на мить зник у траві, потім знову велично проплив у повітрі, а тоді вже пірнув униз, на землю, де й залишився. Спостерігав я все те, уже цілком прокинувшись. А коли я надумав його підняти, це був той-таки ключ дев’ять шістнадцятих. Інструмент, який я знав і любив, такий самий важкий і так само, як завжди, готовий повідкручувати голови всім тим паскудним болтам і гайкам.
— Хай йому чорт!
Я ніколи не згадував пекла або чортів — так повелося ще з дитинства. Але цього разу я неабияк розгубився, тож інших слів у мене просто не знайшлось. Що сталося з моїм ключем? Дональд Шімода був далеко звідси, щонайменше за п’ятдесят миль за обрієм. Я підняв ключа, пильно оглянув його, зважив на руці, відчуваючи себе доісторичною мавпою, яка не може зрозуміти, як перед її очима обертається колесо. За цим мала бути прихована вельми проста причина.
Роздратований своєю безпорадністю, я зрештою здався, поклав ключ до сумки з інструментами й розпалив вогонь, щоб спекти свій саморобний хліб. Мені нікуди було поспішати. Як захочу, то залишусь тут і на цілий день.
Хліб піднявся на моїй похідній сковорідці, і його можна було знімати, коли це із заходу долинув добре знайомий мені звук.
ніяк не могло бути, щоб він належав літакові Шімоди, — хто ж би то вистежив мене саме на оцьому полі, одному з тисяч таких самих ланів на Середньому Заході. Але я знав, що то він, і почав насвистувати, наглядаючи водночас і за хлібом, і за небом, та ще й намагаючись доти, доки він приземлиться, придумати якісь спокійні, розважливі слова.
Звісно, то був таки «Тревел-ейр». Він низько пройшов над «Флітом», потім зробив надіто крутий показний розворот, легко ковзнув униз і приземлився зі швидкістю шістдесят миль на годину — з такою швидкістю і має сідати «Тревел— ейр». Дон підрулив ближче й заглушив мотор. Я мовчав. Помахав рукою, але не озвавсь ані словом. Лише насвистувати перестав.
Він виліз із кабіни й підійшов до мене:
— Привіт, Річарде.
— Запізнюєшся, — зауважив я. — Хліб майже підгорів.
— Вибачай.
Я подав йому кухлик джерельної води й бляшану тарілку з половиною хлібини та шматком маргарину.
— Як воно було? — запитав я.
— Все гаразд, — відповів він з блискавичною напівпосмішкою. — Я втік, прихопивши з собою своє життя.
— Я сумнівався, що тобі в цьому поталанить.
Якийсь час він мовчки їв.
— Знаєш, — мовив він, добре роздивившись свою страву, — це просто-таки жахливе їство.
— Ніхто не примушує тебе їсти мій хліб, — сердито відказав я. — Чого це всім не до вподоби мій хліб? Нікому не смакує мій хліб! Поясни, Небесний Учителю, чому це так?
— Гаразд, — усміхнувся він, — скажу тобі, як сказав би Бог, ось що: ти віриш, що твій хліб добрий, і тому він смакує тобі. А покуштуй його без глибокої віри в те, в що увірував, і сприйматимеш його як… ну, щось ніби вогонь… після потопу… в млині. Тобі так не здається? А траву, ти, певно, додав для смаку?