— Вибачай. Випадково випала з рукава. А тобі не здається, що сам хліб, а не трава чи там трохи обвуглена скоринка… тобто хліб, як такий… чи не думаєш ти, що він…
— Жахливий, — мовив Дон, повертаючи мені все, крім відкушеного ним шматка. — Я радше голодуватиму. У тебе залишились персики?
— В ящику.
Як же він розшукав мене на цьому полі? Розмах крил у двадцять вісім футів — не такий уже й легкий орієнтир посеред прерій та фермерських ланів, що розляглися на десятки тисяч миль. Особливо, коли тобі в очі світить сонце. Та я заприсягся собі не розпитувати. Тільки якщо сам захоче розповісти.
— Як ти знайшов мене? — запитав я. — Адже я міг приземлитися де завгодно.
Він відкрив бляшанку ножем і ним же почав наколювати персики та вкидати їх до рота — а це зовсім не легкий трюк.
— Подібні притягують подібних, — пробурмотів він, і скибочка персика втекла з його ножа.
— Он як?
— Космічний закон.
— Ого.
Я доїв свій хліб, потім вичистив сковорідку піском із струмка. Хліб у мене виходив таки добрячий.
— Може, ти поясниш? Як воно вийшло, що я став подібний до твого високородного єства? Чи, може, під словом «подібні» ти мав на увазі наші літаки, які таки мають певну подібність?
— Ми, чудотворці, повинні триматися гурту, — сказав він. Ця заява була водночас і лагідною, і моторошною через тон, з яким він її прорік.
— Як це… Доне? Щодо твого останнього зауваження? Чи не розтлумачив би ти, що саме мав на думці, говорячи «ми, чудотворці»?
— З погляду ключа дев’ять шістнадцятих, що лежить у твоїй сумці для інструментів, я б сказав, що сьогодні вранці ти здійснив давнє чудо левітації накидного гайкового ключа. Виправ мене, якщо помиляюсь.
— Нічого я не здійснював! Я прокинувся… той ключ сам мене розбудив! Він таке виробляв!
— Ах, сам, — Дон засміявся.
— Так, він витівав це сам!
— Твоє розуміння своєї чудотворної роботи, Річарде, таке ж досконале, як і твоя майстерність у випіканні хліба.
Я не відповів на цей закид, лиш розслабився на своєму матраці як тільки міг і спокій зберігав теж як тільки міг. Якби він мав що сказати, то була якраз добра нагода.
— Дехто з нас опановує такі речі підсвідомо. Наш тверезий мозок нездатний це сприймати, отож ми робимо чудеса вві сні. — Він дивився на небо, на перші легкі хмаринки того дня. — Май терпіння, Річарде. Всі ми на шляху до пізнання чогось більшого. Відтепер це приходитиме до тебе трохи, швидше, і ти станеш мудрим старим маестро духу ще раніше, ніж сам це усвідомиш.
— Як розуміти це «раніше»? Я не хочу знати про це! Не хочу знати нічого взагалі!
— Ти не хочеш нічого знати.
— Та ні, я хочу знати і чому існує цей світ, і який він, і навіщо я в ньому живу, і куди я прямую, і що буде потім… Я хочу знати, як літати без літака, коли в мене виникає таке бажання.
— Вибачай.
— За що?
— В такий спосіб діла не буде. Як тільки ти пізнаєш, що таке цей світ і як він діє, ти автоматично почнеш творити чудеса, тобто речі, що їх називають чудесами. Але, звісно, ніщо не є чудом. Навчися того, що знають фокусники, і це вже не буде фокус. — Він перевів погляд з неба на мене. — Ти, як і кожен інший, усе знаєш, тільки не усвідомлюєш того, що ти вже все знаєш.
— Я ось не пригадаю, — озвався я, — ніяк не пригадаю, щоб ти питав, чи хочу я навчитися того, що приводило до тебе гурти людей і що стало лихом у твоєму житті. Здається, це випало з моєї пам’яті.
Вимовивши ці слова, я вже знав, що зараз він пояснить мені, ніби згодом я це пригадаю, так само як знав і те, що він має рацію.
Дон простягся на траві, підклавши під голову замість подушки мою торбину з рештками борошна.
— Слухай, не переймайся натовпом. Він не чіпатиме тебе, аж поки ти сам цього не захочеш. Пам’ятай, що ти — чудодій, що гоп — і ти невидимець і проходиш крізь двері.
— Натовп у Трою схопив тебе, чи не так?
— А хіба я казав, що не хотів, аби вони таке вчинили? Я це дозволив. Мені це подобалось. У кожному з нас сидить поганий актор, а ні — то ми ніколи не зробимось учителями.
— А хіба ти не зрікся цього? Хіба я не читав?..
— Так, як воно пішло, я перевтілювався в Одного-Єдиного-Постійного Месію, і це діло покинув назавжди. Але ж я не можу позбутися того, на що витратив життя, наблизившись до розуміння цих істин.
Покусуючи бадилинку, я заплющив очі.
— Слухай, Дональде, що ти намагаєшся сказати? Що заважає тобі розкритись і прямо сказати мені, що діється?
Запала тиша, а тоді він промовив:
— Може, це ти повинен мені сказати. Атож, сказати мені те, що намагаюся сказати я, а в разі помилки я тебе виправлю.