Выбрать главу

— Річарде, чому ти тут?

— Слухай, ти ж сам хотів, щоб я пішов з тобою! — Я повернувся до екрана, намагаючись додивитися фінал.

— Ніхто не тягнув тебе сюди силоміць. Ти міг сказати: дякую, не хочу.

— Мені подобається цей фільм…

Глядач, що сидів попереду, обернувся й виразно поглянув на мене. Та я не вгавав:

— Атож, фільм мені подобається, Доне. Хіба в цьому є щось погане?

— Анічогісінько, — сказав він і вже до кінця не озвався жодним словом.

Ми вийшли з кінотеатру, поминули майданчик, де було виставлено на продаж держані трактори, а потім заглибились у темряву, простуючи до наших літаків. Збиралося на дощ. Я думав про Донову дивну поведінку в кінотеатрі.

— Доне, ти робиш усе помірковано?

— Іноді.

— До чого ж кіно? Чому це раптом тобі забаглося побачити цей фільм?

— Запитання поставив ти.

— Так. Ти маєш відповідь?

— Оце й моя відповідь. Ми пішли в кіно тому, що ти поставив запитання. Фільм був відповіддю на твоє запитання.

Він збиткувався наді мною, я це відчував.

— Яке було моє запитання?

Запала довга болісна мовчанка.

— Твоє запитання, Річарде, було таке: навіть у свої найкращі часи ти ніяк не зміг дотямити, чому ми тут.

Я пригадав.

— І фільм був твоєю відповіддю?

— Так.

— Ну й ну.

— Ти не розумієш, — мовив він.

— Ні.

— Це був гарний фільм, — сказав він, — але найкращий фільм у світі — це все ж таки ілюзія. Картинки навіть не рухаються, то тільки ввижається, ніби вони рухаються. Враження руху створює гра світла на пласкому екрані серед темряви, хіба ні?

— Та звісно. — Я починав розуміти його.

— Інші люди, будь-які люди, що будь-де йдуть у кіно на будь-який фільм — чому вони там, коли це тільки ілюзії?

— Ну, це ж розвага, — відказав я.

— Забава. Правильно. Це перше.

— Може бути й щось пізнавальне.

— Добре. Завжди є щось таке. Пізнавальне. Це друге.

— Фантазія, втеча від дійсності.

— Та сама забава. Перше.

— Технічні міркування. Подивитись, як зроблено фільм.

— Пізнання. Друге.

— Втеча від нудьги…

— Втеча від дійсності. Це ти вже називав.

— Спілкування. Побути разом з друзями, — сказав я.

— Причина для того, щоб піти в кіно, але не для того, щоб дивитись фільм. Усе одно це забава. Перше.

Хоча б які причини я називав, усе зводилось до його двох пальців — люди дивляться кіно або задля забави, або задля пізнання, або з обох причин водночас.

— І кіно теж подібне до життя, Доне, хіба не правда?

— Правда.

— Тоді чому дехто обирає погане життя, фільми жахів?

— Вони не тільки йдуть на фільми жахів задля розваги, вони, входячи до кінотеатру, знають, що це буде фільм жахів, — зазначив він.

— Але чому?

— Тобі подобаються фільми жахів?

— Ні.

— Ти їх коли-небудь бачив?

— Ні.

— Але ж дехто витрачає чимало грошей і часу, аби побачити жахи чи мелодраматичні сцени, нудні й нецікаві для інших? — Відповідь на це запитання він залишив мені.

— Так.

— Тебе ніхто не примушує дивитись їхні фільми, їх ніхто не примушує дивитися твої. Це зветься «свободою».

— Але чому дехто хоче бути нажаханим? Або знудженим?

— Тому, що вони думають, ніби заслуговують на це, щоб нажахати когось іншого, або полюбляють збудження від жахів, або вважають, що нудьга є неодмінною властивістю кіно. Чи ти повіриш, що багато людей з поважних для них міркувань тішаться своєю вірою в те, що у своїх власних фільмах вони безпорадні? Ні, не повіриш.

— Ні, не повірю, — погодився я.

— Доки ти цього не зрозумієш, доти й дивуватимешся, чому на світі так багато нещасних людей. Вони нещасні тому, що зробили для себе такий вибір — бути нещасними, і так воно й має бути, Річарде!

— Гм.

— Ми — істоти, які розважаються іграми і шукають забав, ми — отрута всесвіту. Ми не можемо померти, ми не можемо відчути болю більшого за той, що його викликають ілюзії на екрані. Але ми можемо повірити в те, що нам болить, і уявити собі це в таких болісних деталях, у яких тільки забажаємо. Ми можемо повірити, що ми — жертви, яких убили й вбивають, яких кидає від щасливої до лихої долі.

— У багатьох життях? — запитав я.

— Скільки фільмів ти бачив?

— О-о…

— Фільми про життя на цій планеті, про життя на інших планетах; усе, що має час і простір, — все це кіно і все це ілюзія, — провадив Дон. — Але на якийсь час ми можемо чимало пізнати і досхочу натішитися нашими ілюзіями, хіба не так?