— Річарде, чому ти тут?
— Слухай, ти ж сам хотів, щоб я пішов з тобою! — Я повернувся до екрана, намагаючись додивитися фінал.
— Ніхто не тягнув тебе сюди силоміць. Ти міг сказати: дякую, не хочу.
— Мені подобається цей фільм…
Глядач, що сидів попереду, обернувся й виразно поглянув на мене. Та я не вгавав:
— Атож, фільм мені подобається, Доне. Хіба в цьому є щось погане?
— Анічогісінько, — сказав він і вже до кінця не озвався жодним словом.
Ми вийшли з кінотеатру, поминули майданчик, де було виставлено на продаж держані трактори, а потім заглибились у темряву, простуючи до наших літаків. Збиралося на дощ. Я думав про Донову дивну поведінку в кінотеатрі.
— Доне, ти робиш усе помірковано?
— Іноді.
— До чого ж кіно? Чому це раптом тобі забаглося побачити цей фільм?
— Запитання поставив ти.
— Так. Ти маєш відповідь?
— Оце й моя відповідь. Ми пішли в кіно тому, що ти поставив запитання. Фільм був відповіддю на твоє запитання.
Він збиткувався наді мною, я це відчував.
— Яке було моє запитання?
Запала довга болісна мовчанка.
— Твоє запитання, Річарде, було таке: навіть у свої найкращі часи ти ніяк не зміг дотямити, чому ми тут.
Я пригадав.
— І фільм був твоєю відповіддю?
— Так.
— Ну й ну.
— Ти не розумієш, — мовив він.
— Ні.
— Це був гарний фільм, — сказав він, — але найкращий фільм у світі — це все ж таки ілюзія. Картинки навіть не рухаються, то тільки ввижається, ніби вони рухаються. Враження руху створює гра світла на пласкому екрані серед темряви, хіба ні?
— Та звісно. — Я починав розуміти його.
— Інші люди, будь-які люди, що будь-де йдуть у кіно на будь-який фільм — чому вони там, коли це тільки ілюзії?
— Ну, це ж розвага, — відказав я.
— Забава. Правильно. Це перше.
— Може бути й щось пізнавальне.
— Добре. Завжди є щось таке. Пізнавальне. Це друге.
— Фантазія, втеча від дійсності.
— Та сама забава. Перше.
— Технічні міркування. Подивитись, як зроблено фільм.
— Пізнання. Друге.
— Втеча від нудьги…
— Втеча від дійсності. Це ти вже називав.
— Спілкування. Побути разом з друзями, — сказав я.
— Причина для того, щоб піти в кіно, але не для того, щоб дивитись фільм. Усе одно це забава. Перше.
Хоча б які причини я називав, усе зводилось до його двох пальців — люди дивляться кіно або задля забави, або задля пізнання, або з обох причин водночас.
— І кіно теж подібне до життя, Доне, хіба не правда?
— Правда.
— Тоді чому дехто обирає погане життя, фільми жахів?
— Вони не тільки йдуть на фільми жахів задля розваги, вони, входячи до кінотеатру, знають, що це буде фільм жахів, — зазначив він.
— Але чому?
— Тобі подобаються фільми жахів?
— Ні.
— Ти їх коли-небудь бачив?
— Ні.
— Але ж дехто витрачає чимало грошей і часу, аби побачити жахи чи мелодраматичні сцени, нудні й нецікаві для інших? — Відповідь на це запитання він залишив мені.
— Так.
— Тебе ніхто не примушує дивитись їхні фільми, їх ніхто не примушує дивитися твої. Це зветься «свободою».
— Але чому дехто хоче бути нажаханим? Або знудженим?
— Тому, що вони думають, ніби заслуговують на це, щоб нажахати когось іншого, або полюбляють збудження від жахів, або вважають, що нудьга є неодмінною властивістю кіно. Чи ти повіриш, що багато людей з поважних для них міркувань тішаться своєю вірою в те, що у своїх власних фільмах вони безпорадні? Ні, не повіриш.
— Ні, не повірю, — погодився я.
— Доки ти цього не зрозумієш, доти й дивуватимешся, чому на світі так багато нещасних людей. Вони нещасні тому, що зробили для себе такий вибір — бути нещасними, і так воно й має бути, Річарде!
— Гм.
— Ми — істоти, які розважаються іграми і шукають забав, ми — отрута всесвіту. Ми не можемо померти, ми не можемо відчути болю більшого за той, що його викликають ілюзії на екрані. Але ми можемо повірити в те, що нам болить, і уявити собі це в таких болісних деталях, у яких тільки забажаємо. Ми можемо повірити, що ми — жертви, яких убили й вбивають, яких кидає від щасливої до лихої долі.
— У багатьох життях? — запитав я.
— Скільки фільмів ти бачив?
— О-о…
— Фільми про життя на цій планеті, про життя на інших планетах; усе, що має час і простір, — все це кіно і все це ілюзія, — провадив Дон. — Але на якийсь час ми можемо чимало пізнати і досхочу натішитися нашими ілюзіями, хіба не так?