— Доне, як далеко сягає ця тема кіно?
— Це залежить від тебе. Сьогодні ввечері ти побачив фільм почасти тому, що його хотів побачити я. Багато людей обирають те чи те життя, бо дістають втіху, роблячи щось разом. Актори сьогоднішнього фільму грали разом і в інших фільмах. Раніше чи пізніше — це залежить від того, який з їхніх фільмів ти бачив перший, але ти можеш дивитись їх одночасно на різних екранах. Ми купуємо квитки на ці фільми, платимо за вхід, погоджуючись повірити в реальність місця і реальність часу. Ні те, ні те не є правдивим, але той, хто не захоче сплатити цю ціну, не може з’явитися на цій планеті чи в будь-якій просторово-часовій системі взагалі.
— А чи існують люди, які зовсім не мають ніяких життів у просторі і часі?
— А хіба існують люди, які ніколи не ходять у кіно?
— Розумію. Вони приходять до пізнання іншими шляхами?
— Маєш рацію, — погодився він, видимо задоволений мною. — Просторово-часова система — доволі примітивна школа. Та багато людей не хоче розлучатися з ілюзією, навіть якщо вона їх знуджує. Вони не хочуть, щоб передчасно вмикали світло.
— Хто пише сценарії цих фільмів, Доне?
— Якщо розпитувати самих себе, а не інших, дивуєшся, як багато ми знаємо. Хто пише сценарії цих фільмів, Річарде?
— Ми самі, — сказав я.
— Хто в них грає?
— Ми самі.
— Хто оператор, кіномеханік, директор кінотеатру, продавець квитків, розповсюджувач фільмів, хто стежить за тим, щоб усе це відбувалося? Хто має право в будь-яку мить увійти в цей фільм, змінити в ньому сюжет? Хто може переглядати той самий фільм знов і знов?
— Дай подумати, — сказав я. — Кожен, хто захоче?
— З тебе досить такої свободи? — запитав він.
— Ось чому ці фільми такі популярні? Адже ми інстинктивно відчуваємо, що вони є паралелями нашого власного життєвого терміну?
— Може, так, а може, й ні. Хоч це й не становить великої різниці. А що таке проекційний апарат?
— Мозок, — відповів я. — Ні. Уява. Наша уява, хоч би що ти казав.
— Що таке фільм? — поцікавився він.
— Ось ти й спіймав мене.
— Усе, що ми згодні впустити до власної уяви?
— Може, й так, Доне.
— Ти можеш тримати бобіну з фільмом у руках, — сказав він, — і все там буде й завершеним, і достатнім — початок, середина, кінець, — усе воно є там цієї ж таки миті, тієї ж таки мільйонної частки секунди. Фільм існує поза часом, який він зафіксував, і якщо ти знаєш, що таке кіно, то загалом тобі відомо й те, що має в ньому статися, ще перед входом до кінотеатру: там мають відбутися битви й народитися радість, з’явитися переможці й переможені, і любові, і катастрофи — все там. Але щоб той фільм тебе захопив, цілком заволодів тобою, щоб ти дістав од нього найбільшу втіху, ти повинен заправити плівку в апарат і хвилину по хвилині пропустити його крізь об’єктив… Будь-яка ілюзія потребує простору і часу для свого здійснення. Отож ти платиш свій десятицентовик, одержуєш квиток, влаштовуєшся в кріслі й забуваєш, що діється поза стінами кінотеатру, і для тебе починається кіно.
— І нікого насправді не вбивають? І кров зроблено з томатної пасти?
— Ні, кров справжня, — відказав Дон. — Але задля більшого впливу на наше реальне життя, це може бути і томатна паста…
— І реальність?
— Реальність є свята індиферентність, Річарде. Матері байдуже, яку роль грає її дитя в своїх іграх; один день воно позитивний герой, наступного дня — негативний. Суще навіть не знає про наші ілюзії та ігри. Воно знає тільки себе, а нас сприймає у своїй подобі, досконалій і довершеній.
— Я не певен того, що хочу бути досконалим і довершеним. Розкажи про нудьгу…
— Поглянь на небо, — запропонував він, і це була така швидка й раптова зміна теми, що я поглянув на небо. У його височині пропливали розірвані пір’їсті хмари, і перший дотик місячного сяйва сріблив їхні окрайки.
— Гарне небо, — зауважив я.
— Досконале небо?
— Атож, Доне, небо завжди досконале.
— Ти кажеш, що небо завжди досконале, хоч воно й щосекунди змінюється?
— Отакий я розумник! Правда!
— І море — завжди досконале море, а воно ж також весь час змінюється, — правив Дон. — Якщо досконалість є застій, тоді небо — це просто болота! А суще навряд чи може бути болотним пухирем.
— Суще не може бути болотним пухирем, — неуважно докинув я. — Воно досконале й повсякчас мінливе. Атож. Беру.
— Ти взяв це вже давно, якщо наполягаєш на існуванні в часі.
Не спиняючись, я обернувся до нього.
— Чи не нудно тобі, Доне, залишатися тільки в одному цьому вимірі?
— О, хіба я залишаюся тільки в одному цьому вимірі? — сказав він. — А ти?