— Чому все, що я кажу, хибне?
— А чи все, що ти кажеш, хибне?
— Гадаю, я роблю не те, що мав би робити.
— Може, ти хотів би орудувати нерухомим майном? — запитав він.
— Нерухомим майном чи страхуванням.
— За нерухомістю майбутнє. Якщо ти його прагнеш.
— Гаразд, перепрошую, — мовив я. — Я не хочу майбутнього. Ані минулого. Я невдовзі стану добрим старим Учителем Світу Ілюзій. Може, вже й наступного тижня, га?
— Та ні, Річарде, сподіваюсь, це не забере аж стільки часу!
Я обережно поглянув на нього, та він не посміхався.
9
Дні минали один за одним. Ми літали, як і раніше, але я більше не переймався назвами міст чи кількістю грошей, що їх збирав з пасажирів. Я почав вимірювати літо такими речами, яких навчився, розмовами, які ми вели після польотів, і чудесами, що вряди-годи траплялися на нашому шляху, аж поки нарешті збагнув, що це ніякі не чудеса.
Уявляй собі
всесвіт прекрасним,
справедливим
і досконалим, —
сказав мені Посібник одного дня.
А ще будь певним ось чого:
Суще уявляє це собі
трохи кращим,
аніж можеш
уявити
ти.
10
Пообідні години випали спокійні. Лише зрідка з’являлися поодинокі пасажири. У перервах між польотами я пробував випаровувати хмари.
Свого часу мені привелося працювати пілотом-інструктором, і я знав, що учні завжди роблять легкі речі важкими. Може, я щось і тямив, одначе в цьому ділі знову виявився учнем і вперто штурмував свою ціль — купчасті хмари. Та тепер я потребував більше теорії, аніж практики. Тим часом Шімода розлігся під крилом «Фліта», вдаючи, ніби спить. Я легенько поплескав його по плечі, і він розплющив очі.
— Нічого в мене не виходить, — поскаржився я.
— Вийде, — одрубав він і знов заплющив очі.
— Я стараюсь як можу, Доне! Здається, ось уже щось вийде, як хмари відбивають удар і набрякають ще дужче, ніж перед тим.
Він зітхнув і сів.
— Вибери мені хмару. Тільки не дуже важку, будь ласка.
Я обрав найбільшу серед нижчих хмар, десь за три тисячі футів од землі, що немовби набрякала білим димом із самого пекла.
— Ота, що над силосною баштою, онде вона, — показав я, — та, що швидко темніє.
Дон мовчки позирнув на мене.
— І чого це ти мене так не любиш?
— Та ні ж бо, я люблю тебе, Доне. Через те й прошу чимало. — Я посміхнувся. — Тобі потрібен масштаб. Та коли хочеш, підберу для тебе щось менше…
Він знову зітхнув і звів очі до неба.
— Спробую. Ну, то котра?
Я поглянув на небо й остовпів: величезна хмара, справжнісінька потвора, що несла в своєму череві мільйони тонн води, зникла без сліду, а на її місці висявала неоковирна небесно-блакитна діра.
— Ох ти ж! — тихо мовив я.
— Робота варта зусиль… — зауважив він. — А втім, хоч як би мені кортіло прийняти від тебе купу похвал, мушу з усією відвертістю зізнатися: це легко.
Він показав на невеликий клубок хмари над нашими головами.
— Онде. Тепер твоя черга. Готовий? Ну!
Я поглянув на те клубчасте створіння, і воно поглянуло на мене у відповідь. Я подумав, що воно пішло собі далі, подумав про порожнє місце там, де було це створіння, націлив на нього гарячі промені своєї уяви, попросив його з’явитися десь в іншому місці і повільно-повільно, за одну хвилину, за п’ять, за сім, хмара зрушила з місця. Інші хмари побільшали, а моя пішла геть.
— Не дуже ти швидкий, — мовив Дон.
— Це ж моя перша вдала спроба! Я тільки починаю! Всупереч неможливому… неймовірному… І все, на що ти спромігся, це зауважити, що я не дуже швидкий. Це було блискуче! І ти це знаєш.
— Дивовижно. Ти так прихилився до неї, і все ж заради тебе вона зникла.
— Прихилився! Я бомбардував цю хмару всім, чим тільки міг! Кульовими блискавками, лазерними променями, пилососом завбільшки з будинок!..
— Це прихильність у негативному розумінні, Річарде. Якщо ти справді хочеш усунути хмару із свого життя, то з цього не треба робити великого діла. Ти лише розслаблюєшся і стираєш її із своєї уяви. Ото й тільки.
Хмара не знає,
чому вона рухається
саме в такому напрямі і з такою
швидкістю, —
говорилося в Посібнику.
Відчувається поштовх…
Це місце, куди належить тепер іти. Але небо знає
причини і наслідки,