— Плащ був класний, Доне. Та надто вже стереотипний і явно заморський… Анітрохи я не злякався.
Дон зітхнув.
— От і добре. Але ти принаймні дечого досяг, а це теж неабищо.
— Чого я досяг?
— Річарде, в своєму гніві на цього мого вампіра ти чинив, що хотів чинити, навіть знаючи, що це може завдати болю комусь іншому. Він же попередив тебе, що страждатиме від болю, якщо…
— Він хотів ссати мою кров!
— Те саме ми чинимо з іншими, коли кажемо їм, що вони завдадуть нам болю, якщо не житимуть так, як ми.
Я надовго притих, обмірковуючи цю розмову. Я завжди вірив, що нам вільно діяти на власний розсуд, тільки якщо ми не завдаємо болю іншим, але ця засада не виправдала себе. Чогось їй бракувало.
— Те, над чим ти сушиш голову, — зауважив Дон, — загальновживаний вислів, який часто виявляється хибним. Цей вислів: завдавати болю комусь іншому. Ми самі обираємо, чи бути нам тими, кому завдають болю, чи ні, і ніщо інше не має значення. Вирішуємо ми, і більш ніхто. Мій вампір сказав тобі, що буде страшенно мучитись, якщо ти не дозволиш йому попити твоєї крові. Це — його рішення, твій вибір — дати йому крові, не зважити на нього, зв’язати його, забити падубовий кілок йому в серце. Якщо він не захоче падубового кілка, йому вільно чинити опір у той спосіб, у який він забажає. Отак воно й ведеться: тут вибір, там вибір…
— Коли виходити з цього погляду…
— Слухай, — зупинив він мене. — Ось що важливо. Ми всі. Вільні. Робити. Будь-що. Усе, що хочемо. Робити.
14
Кожна людина,
кожна подія в твоєму житті
знаходить там місце тому,
що ти сам вирішив її прийняти.
Те, що ти вирішуєш
з ними робити, —
твоя справа.
— А ти не почуваєш себе самотнім, Доне? — Поставити це запитання мені спало на думку в кафе у Райєрсоні, штат Огайо.
— Мене дивує, що ти…
— Стривай, — зупинив я його. — Я не доказав запитання. Ти ніколи не почуваєш себе бодай трохи самотнім?
— Те, що ти вважаєш…
— Зажди. Ось усі ці люди — ми їх бачимо лише кілька хвилин. Лише вряди-годи промайне в натовпі обличчя, якась гарненька, яскрава, мов зірка, жінка, що викликає бажання зупинитись і привітатися, постояти з нею хвилинку, погомоніти, нікуди не поспішаючи. Та вона або летить зі мною як пасажирка на десять хвилин, або не летить і зникає, а наступного дня я відлітаю до Шелбівілла і вже ніколи не зустріну її. Це нагадує мені про мою самотність. Мабуть, мені важко знайти сталих і надійних друзів, бо сам я несталий.
Дон мовчав.
— А може, це й не так?
— Мені вже можна говорити?
— А чого ж, говори.
Біфштекс з булочкою в цьому кафе обгортали до половини тонким проолієним папером, і, коли ти його розгортав, дрібне й нікому не потрібне кунжутове насіння з булочки обсипалося навколо, але самі біфштекси були смачні. Якийсь час Дон мовчки їв, те саме робив і я, намагаючись угадати, яка ж буде його відповідь.
— Гаразд, Річарде, ми — магніти, так? Ні, не магніти. Ми — залізо, замотане в мідний дріт, і в ту мить, коли нам хочеться виявити свій магнетизм, нам це до снаги. Пропускаючи нашу внутрішню напругу крізь обмотку, ми можемо притягувати все, що нам заманеться! Магнітові байдуже, за яким принципом він працює. Він — річ у собі і за своєю природою певні предмети притягує, а на інші ніяк не впливає.
Я їв картопляні пластівці й похмуро дивився на нього.
— Ти не згадав ще одну обставину. Як саме я це роблю?
— Ти нічого не робиш. Пригадуєш космічний закон? Подібні притягують подібних. Просто залишайся тим, хто ти є, спокійним, ясним, яскравим. Ми автоматично випромінюємо сигнал, хто ми є, і щохвилини запитуємо себе: чи справді ми робимо те, що хочемо, і робимо це тільки тоді, коли самі собі відповідаємо: «Так». Усе це автоматично відвертає від нас тих, хто не має чого навчитися від знайомства з нами, і привертає тих, хто має і від кого ми теж можемо дечого навчитися.
— Але, ж це вимагає стійкої віри, а тим часом ти почуваєш себе таким самотнім…
Дон і якось дивно поглянув на мене поверх свого біфштекса.
— Шахрування з вірою? Дає нульову віру. Що працює, то це уява.
Він очистив стіл, відсунувши вбік сіль, смажену картоплю, кетчуп, виделки та ножі. Мені залишалося тільки гадати, що зараз подіється і що має матеріалізуватися перед моїми очима.
— Якщо ти маєш уяву бодай з кунжутову насінинку, — сказав Дон, переміщуючи взяте для прикладу кунжутове зернятко на середину вивільненого простору, — для тебе все можливе.