— Над усе в світі! Ніщо інше не мало значення! Я дивився вниз на хмари, на дим, що мирно здіймався вранці з димарів, і я все це бачив навіч… Ага, тепер я зрозумів тебе. Ти хочеш сказати: «А от про гітару ти ніколи так не думав, правда ж?»
— Ти ніколи не думав так про гітару, правда ж?
— І оце проникливе чуття, яке володіє мною в цю мить, Доне, підказує мені, як навчився літати ти. Одного дня ти просто сів у «Тревел-ейр» і полетів. А перед тим ніколи й ногою не ступав до літака.
— Еге ж, інтуїція в тебе добре розвинена.
— Ти не складав іспитів на пілотські права? Ні, стривай. Ти навіть не маєш прав, так? Звичайних пілотських прав.
Він якось дивно, з ледь помітною усмішкою поглянув на мене, так ніби я мав нахабство зажадати, щоб він показав мені права, а він знав, що може їх показати.
— Ти маєш на увазі такий собі клаптик паперу, Річарде? Ото і є права?
— Так, клаптик паперу.
Він не поліз до кишені і не витяг гамана. Він лише випростав пальці правої руки, і на долоні були пілотські права, наче він весь час носив їх у руці, очікуючи, коли я про них запитаю. Вони не були вицвілі чи потерті, і я подумав, що десять секунд тому їх узагалі не існувало.
Та я взяв їх і роздивився. То було офіційне пілотське посвідчення з печаткою департаменту транспорту, видане на ім’я Дональда Шімоди, з його адресою в штаті Індіана, і там значилося чорним по білому: «… Зареєстрований цивільний пілот з дозволом для польотів на категоріях літаків з одним і кількома моторами, сліпих польотів та польотів на планерах».
— А дозволу на управління гідролітаками чи вертольотами в тебе немає?
— Як виникне потреба, то буде, — запевнив мене Дон таким загадковим тоном, що я аж пирснув, не давши йому закінчити фразу.
Чоловік, що підмітав тротуар перед парадним входом до компанії «Інтернешнл гарверстер» поглянув на нас і також посміхнувся.
— А як щодо мене? — спитав я. — Мені потрібна кваліфікація пілота транспортних рейсових ліній.
— Тоді ти маєш склепати свої власні права, — відказав Дон.
17
У радіопередачі Джеффа Сайкса я побачив такого Дональда Шімоду, якого доти не знав. Передача почалась о дев’ятій вечора й тривала аж до півночі. Вели її з кімнати, не більшої за годинникову майстерню. Попід стінами там були різні циферблати, ручки, полиці з магнітофонною плівкою із записами короткої комерційної реклами.
Сайкс почав із запитання, чи немає чогось незаконного в польотах по країні у старезному літаку й катанні пасажирів.
Відповідь мала бути така: ні, в цьому нічого незаконного немає, літаки перевірені так само ретельно, як і реактивні транспортні засоби, до того ж вони безпечніші за більшість сучасних повітряних кораблів, зроблених а металевих пластин, і все, що вимагається для польотів на них, — це ліцензія і дозвіл фермера-землевласника. Та Шімода нічого цього не сказав.
— Ніхто не може заборонити нам робити те, що ми хочемо робити, Джеффе, — відповів він.
Так, то була щира правда, але їй бракувало тактовності, такої потрібної в радіорозмові з аудиторією, яку цікавить: що ж це воно діється, ті бісові літаки так і шугають довкіл. За хвилину на столі Сайкса замигтів телефон прямого зв’язку.
— Дзвоник по лінії один, — сказав Сайкс. — Прошу вас, пані…
— Я в ефірі?
— Так, пані, ви в прямому ефірі, і сьогодні наш гість — містер Дональд Шімода, пілот прогулянкового літака. Прошу, говоріть, ви в ефірі.
— Добре. То ось що я хотіла б сказати цьому чоловікові. Не кожен робить те, що він хоче робити, є люди, які працюють задля прожитку й мають трохи більше почуття відповідальності, аніж оті карнавальні літуни.
— Люди, які працюють задля прожитку, здебільшого роблять саме те, що їм найбільше хочеться робити, — сказав Шімода. — Достоту так, як і люди, що живуть з гри…
— У святому письмі говориться: «… в поті чола твого їстимеш хліб твій».
— Ми вільні робити й це, якщо захочемо.
— Роби своє! Набридло слухати людей, подібних до вас, які знай повторюють: роби своє, роби своє! Це вони нині руйнують світ. Погляньте на те, що сталося з природою, з річками й океанами!
Шімода мав з півсотні різних варіантів відповіді, але жодним з них не скористався.
— Ну й нехай собі світ руйнується, — заявив він. — Існують мільярди інших світів, які ми можемо створити і з яких можемо вибирати. Поки людям потрібні планети, будуть їм планети, на яких вони житимуть.
Навряд чи Дон сподівався заспокоїти цим співрозмовницю, і я поглянув на нього з подивом. Він говорив, виходячи із своєї точки зору перспективи численного ланцюга життів і знання, що вкладається тільки в пам’яті Учителя. А співрозмовниця, природно, вважала, що їхні дебати стосуються реальності саме цього світу, де народження — це початок, а смерть — кінець. Дон знав про це… але чому ж він на це не зважав?