— І все гаразд, еге ж? — вигукнула співрозмовниця. — І нема на землі ніякого зла, ніякого гріха, що повсякчас чатує на нас? Це вас не обходить?
— Тут немає нічого такого, чим можна було б занепокоїтись, пані. Ми бачимо лиш одну-єдину цяточку з усього того цілого, що є життям, та й то вона, ця цяточка, уявна. Все зрівноважується, і ніхто не страждає, і ніхто не помирає без власної згоди. Ніхто не робить того, чого не хотів би робити. Немає добра і немає зла поза тим, що робить нас щасливими і що робить нас нещасними.
Жодне його слово не заспокоювало жінку біля телефону. І раптом вона урвала розмову й просто запитала:
— Звідки ви все це знаєте? Звідки ви знаєте, що це — правда?
— Я не знаю, що це правда, — відповів Шімода. — Я в це вірю, бо така віра дає мені втіху.
Я приплющив очі. Він міг би сказати, що випробовував це і все воно справдилося: зцілення, чудеса, життєвий досвід, який робив його мислення правдивим і дійовим. Та Дон нічого цього не сказав. Чому?..
Була причина. Я широко розплющив очі — більша частина кімнати потопала в сутіні, і я бачив тільки невиразний, наче розмитий силует Шімоди, що нахилився до мікрофона. Говорив він одверто, безжально, навіть не пробуючи допомогти бідолашним слухачам зрозуміти те, що він каже, й не залишаючи їм вибору.
— Кожен, хто має якусь вагу, кожен, хто спізнав щастя, кожен, кому дано хоч якийсь хист у цьому світі, завжди був, є і буде святою себелюбною душею, що живе заради своїх найкращих власних інтересів. І немає тут ніяких винятків.
Вечір швидко минав, і одразу ж зателефонував ще один слухач, цього разу чоловік.
— Себелюбною! Пане, а ви знаєте хто такий антихрист?
Шімода на мить посміхнувся й розпружився на своєму стільці. Здавалося, він особисто знав цього слухача.
— Може, ви мені повідаєте, — мовив Дональд.
— Христос сказав: ми маємо жити заради нашого ближнього. Антихрист каже: будь себелюбний, живи для себе, а інші хай ідуть хоч до пекла.
— Чи до раю, чи ще куди-інде, куди їм забажається.
— Ви небезпечний, ви це знаєте, пане? Що буде, як кожен, хто вас слухає, робитиме тільки те, що йому заманеться? Що, по-вашому, тоді станеться?
— По-моєму, тоді це буде чи не найщасливіша планета в цьому куточку галактики, — відказав Шімода.
— Пане, навряд чи я хотів би, щоб мої діти почули оці ваші розумування.
— А що ваші діти воліли б почути?
— Якщо всі ми вільні робити те, що нам заманеться, тоді й я вільний прийти на оте льотне поле з рушницею і розтрощити вашу дурну довбешку.
— Авжеж, ви вільні зробити це.
Лунко клацнула кинута на важіль трубка. Тепер десь у місті був щонайменше один розлючений чоловік. Інші, в тім числі й розлючені жінки, і далі проривалися на зв’язок: на пульті світились і мигтіли всі лампочки.
Зовсім не доконче все мало обернутися отак. Шімода цілком міг висловити те саме, але в інший спосіб, не заїдаючись із слухачами.
У мені нуртувало те саме передчуття, яке виникло отоді і в Трою, коли натовп розпався і оточив Дона. Було цілком зрозуміло, що нам час забиратися геть із тих місць.
Тут, у радіостудії, Посібник був безпорадний.
Якщо хочеш
жити вільним і щасливим життям,
ти маєш пожертвувати
нудьгою.
А це не завжди
легка жертва.
Джефф Сайкс повідомив усіх і кожного, хто ми такі, і що наші літаки стоять на полі Джона Томаса на ділянці 41, і що вночі ми спимо під крилами своїх машин.
Я відчував, як накочуються хвилі гніву місцевих жителів, охоплених страхом за моральність своїх дітей та тривогою за майбутнє американського способу життя, і це аж ніяк не викликало в мене захвату. До закінчення передачі залишалося півгодини, а справи йшли тільки на гірше.
— Знаєте, пане, я думаю, що ви просто дурисвіт, — заявив наступний абонент.
— Звісно, я дурисвіт! У цьому житті всі ми — дурисвіти, всі ми вдаємо із себе щось таке, чим насправді не є. Ми — не тіла, що тиняються по світу, ми, — не атоми й молекули, ми — незнищенні безсмертні ідеї Сущого, незалежно від того, що ми там собі мислимо…
Він мав би перший сказати мені, що я вільний покинути його в разі незгоди, та він би тільки посміявся з моїх побоювань, що розлючений натовп із смолоскипами в руках уже чатує біля наших літаків, щоб піддати нас суду Лінча.