Бабуся так вміло передражнювала тих, хто захоплювався красою Малюка, що, здавалося, її саму приворожила та неписана краса.
Бабуся казала:
— Навіть лисинка на рубці була така гарна, що парубки з «молодого люду» вмисне повиголювали й собі такі ж круглячки на потилицях.
Повстання проти військової повинності врешті-решт скінчилося перемогою.
Тож столичний урядовець, що від самого початку ставив йому чоло та мав погамувати селян, не міг повернутися до Токіо й покінчив із собою на заїжджому дворі в підзамчі. Малюк переказав повстанцям останню волю Мейске Камеї, і всі двадцять тисяч, прибравши як слід піщаний берег, розібралися в загони по селах та подалися вгору за річкою по домівках, сумуючи, що мусять розлучатися.
Та коли загін із нашого села повернувся до лісової долини, Малюка вже й сліду не лишилося.
Куди ж зник Малюк — втіленець Мейске-сана? Він пішов «нагору», до нетрів навколо долини. Я зрозумів це навіть раніше, ніж почув від бабусі, що пішов він аж ніяк не звичайною стежкою, що вилася через сад до лісу. Та все одно, коли бабуся розповіла мені, як саме зник Малюк, я був вражений і безмежно зворушений.
Враження було тим глибше, що бабуся, яка народилася й виросла у нашому селі в долині, чула це в дитинстві, за її словами, від самої матері Малюка.
Коли прибирати берег майже скінчили й хижі розібрали, Малюк із матір’ю відпочивали у єдиному справжньому будинку, де доти був повстанський штаб. Несподівано мати помітила: Малюк, що лежав, мов недужий, на єдиному на всю дощату підлогу татамі, сплив угору на таку ось — бабуся показала рукою, розставивши широко пальці, — висоту. Водночас тіло Малюка почало бліднути й ніби розпливатися; до того ж, коли мати помітила це й занепокоїлась, Малюк, вже пливучи в повітрі, почав повільно обертатися то долілиць, то горілиць.
— Не роби цього, не роби, бо ще гірше буде, — дорікнула йому злякано мати.
Вона вхопилася за хлопчика, аж тіло його заколивалося й ніби справді стало обертатися повільніше. Та щойно жінка послабила руки, Малюк заобертався швидше, його тіло дивно загуло й відкинуло її руки. Воно оберталося так швидко, що стало схоже на кокон, що жеврів блідо-блакитним світлом. А тоді Малюк несподівано зник.
Мати й ватажки поряд почули лише, як дзвіночком залунав його голос:
— Мені треба як слід поговорити з Мейске-саном. Матусю, не шукай мене! Живи довго!
Пригадую, я ще подумав тоді, що бабусина розповідь, хоч і цікава, та занадто химерна, певно, почасти вигадана, аби зацікавити свого слухача. Та все одно пам’ятаю і свої вкрай важливі почуття.
Хоч мені й здавалося, що бабуся майже все вигадала, та все одно я відчував: ця історія мене непереборно притягає, вабить — і то дедалі більше.
Я відчував, що мені припали до серця її герої. Хоч я сам і не пережив тих подій, все одно вони припали до серця. Чи не тому, що такі історії знову й знову повторювалися в сиву давнину в нашій лісовій долині?
Я це відчував. Розумієте, не міркував так, а саме відчував! Тому мені, малому, вірилось: годі жодними міркуваннями перекрутити те, що аж так сильно відчуваєш, мої почуття мусять мати міцну основу.
Малюк, ввижалося мені, задовго до мого власного народження не просто здійнявся в повітря і зник, а й досі десь існує у гущавині лісу у подобизні веселого дітлаха з лискучим рубцем на потилиці.
Приязнь до Малюка викликала приязнь до іншої людини, яка також померла задовго до мого народження. А саме до Мейске Камеї, теж із рубцем на потилиці. Особливо припала мені до серця бабусина розповідь, як Мейске-сан, іще сам дитина, рятував мешканців долини. Часи, коли люди, що потай заглибилися у хащу у верхів’ї річки та збудували там усамітнене селище, снували нитку історії так, щоб ніхто зовні не дізнався про його існування.
Ті часи тривали довго, та кінець кінцем селище все ж потрапило на очі князівським урядовцям. Саме тієї лиховісної години, коли від нероздільної свободи воно мусило було перейти під владу князя, і з’явився, як мені оповідала моя бабуся, юний Мейске-сан.
Коли до села, щоб захопити долину, вступив авангард князівського загону — самураї, озброєні рушницями, невідомо як, але Мейске-сан устиг сховати на схилах у глибині саду своїх людей, які з усіх чотирьох боків дали залп, скерувавши свої значно довші від самурайських рушниці вгору, до лісу, що аж луна розляглася і то така оглушлива, що навіть полякалися самураї. Коли ж переговори між ними та сільською старшиною все ж розпочалися, він уник кари, бо пояснив, що то був вітальний салют. Командир загону самураїв представляв міць князівства, а Мейске Камеї, зовсім іще дитина, успішно провадив із ним небезпечну гру!