Можливо, просто тому, що моя бабуся була неперевершеною оповідачкою? Наскільки пам’ятаю, я не встигав про це замислитися, бо відразу ж заслухувався казкою. За кілька років до смерті, коли бабуся страшенно змарніла й перетворилася на висхлу стареньку з шафрановою шкірою на обличчі я, мов той заєць з індіанських легенд, щоб утекти від бабусиних оповідок, ладен був устругнути якусь витівку.
Та навіть коли бабуся вже не підводилася з долівки, все одно вдавалося якимось їй одній відомим дивом принаймні раз на день всадовити мене коло себе й змусити слухати розповідь.
Які ж барвисті були бабусині казки про наше лісове селище в долині!
Попри загальну міфічну атмосферу, раз у раз відчувалося: історія ця триває і досі. От хоча б оповідь, де виявилося, що її героїня — та сама кульгава на одну ногу старенька, що порається біля казанка з локшиною в одній із сільських закусочних.
Бабуся вміла розповідати, тож слухати її казки була одна насолода, про що б там не велося. Тож досить мені було присісти, як я заслухувався до нестями. Проте, як я вже казав, пам’ятаю, що останні кілька років бабусиного життя, коли вона вже не підводилася, в найкращому разі, могла трошки посидіти, я щодня, ледве прокидався, починав сушити голову: що вчинити, аби не вмощуватися перед бабусиною постіллю і не слухати її розповідей.
Чому ж я так уникав бабусиних розповідей?
Зараз я вбачаю серед причин одну, яку добре усвідомлював навіть тоді. Перш ніж почати казку, бабуся завжди виголошувала одну й ту саму фразу. І не розповідала нічого, поки я не давав раз і назавжди визначеної відповіді. Я гадав, що бабуся вмисне вигадала ту примовку, аби мене приворожити, причарувати, і це мене чомусь відштовхувало.
Проте, коли я вже вчився в ліцеї, то знайшов її серед приказок, які зібрав основоположник нашої етнографії славнозвісний Куніо Янагіда.
— Розповідають люди ось що. Правда це чи ні, невідомо, але як ідеться про давнину, то й вигадку треба слухати, наче правду. Гаразд?
— Атож!
Я мусив відповідати якнайщиріше, бо інакше бабуся з незворушною твердістю вимагала повторити. Здебільшого, вона була всміхнена, ніколи мене не сварила, тому й так важко давалася відповідь на її примовку.
Було щось зумисне, відворотне в тому, щоб на бабусине питання відказати, зібравши всі сили:
— Атож!
До всього, хоч і був малий, я відчував непевний і химерний острах. Я ще добре пам’ятаю бабусин голос та інтонації, але оту приказку вона вимовляла по-особливому. Може, хоч тоді я цього й не розумів, приказка правила за заклинання? І в моєму «Атож!» у відповідь була сила, яку віруючий вкладає до молитви. Тепер, коли я можу відтворити дитячі думки, мені здається, що саме цим обумовлюється тодішній острах.
— Як ідеться про давнину, то й вигадку треба слухати, наче правду. Гаразд?
— Атож! — казав я так, ніби сам ручився за це.
Чи не було то спробою перетворити минуле так, щоб те, чого насправді не було, відповідало розповіді? Я весь час відчував у душі непевний — іншого слова не доберу — та міцно вкорінений страх.
На тоді мені довелося прочитати в дитячому журналі химерне, фантастичне оповідання. Певний чоловік помандрував у минуле на машині часу й випадково вбив там людину. А коли повернувся в свій час, то відразу ж зник. Бо той, кого він забив, був його власний предок.
Може, саме це оповідання й породило в мені згодом отой невитравний острах.
Збираючись почати розповідь, бабуся казала так:
— Як ідеться про давнину, то й вигадку треба слухати, наче правду.
А моє дитяче серце завмирало на думку, що, може, досить промовити з притиском, немов присягу: «Атож!» — і мене несамохіть втягне у вир якихось моторошних подій.
Саме так я міркував тоді. Тож спробую тепер іще раз відтворити хід своїх думок. Перш за все, в пам’яті чітко відбилося таке: я помітив, що, коли після мого «Атож!» бабуся починала розповідь, то хоч і казала, що невідомо, правда це чи вигадка, але кожне її слово проникало мені в самісіньку душу, й несила було сумніватися: все було достеменно так, як вона оце розповідає.
А серед того, що розповідала мені бабуся, чудасії вистачало та химерності не бракувало.
Я відчував, що історії краю, про який розповідає бабуся, глибоко пов’язані зі мною, дитям лісової долини. Тепер я вже можу передати це відчуття: в її історіях наче були розсипані атоми тих елементів, що з часом скупчувалися в клітини, які, розмножуючись, творили тіло й душу живої дитини — мене самого.
Може, так? Нездатний втекти від тих думок, я і боявся слухати бабусиних казок, хоч вони мене невимовно чарували. От що мені здається.