Отак на новій землі у лісовій долині споруджувалося селище, під час якого Руйнівник дедалі більше висувався на чільне місце.
Коли я слухав бабусині розповіді, мені здавалося, ніби будівництво тривало нескінченні роки, що від самої спроби уявити їх аж в очах темніло. Проте по-бабусиному виходило якось так, що люди й незчулися, як обабіч дороги понад річкою звелися хатини, куди поперебиралися з печер край лісу; ба навіть як хати постарілися, а в них самих — колишніх хлопців та дівчат, що разом піднімалися річкою до скелини — понароджувалися й повиростали діти та онуки. Я зрозумів ще з бабусиних оповідей, що на них знову чекала важка справа, затіяна Руйнівником.
Від цієї пори і до отруєння Руйнівника відносився й період завершення будови селища, про який я слухав чи не з найбільшим хвилюванням.
Певного року Руйнівник почав закликати до себе одного за одним колишніх друзів, що жили в селищі (на тоді вже не новому, а скоріш підупалому) в колі власної родини, дітей та онуків.
У цій оповіді мене найперше приворожило те, що і Руйнівникові, і його товаришам давно минуло по сто років. Та й усі вони на той час «звелетніли».
Як каже легенда, перед заснуванням селища, коли Руйнівник, перетерпівши п’ятдесятиденну зливу та загоївши свої опіки, проламав чорний кокон мазі і явив відновлене біле тіло, він почав швидко рости і невдовзі став значно більшим від звичайної людини. За Руйнівником, що невпинно «велетнів», стали так само рости й усі його друзі.
Бабуся казала, що лише життєдайна сила нової землі, звільненої від предковічних сморідних мочарів, призвелася до того, що її червоним килимом вкрили незліченні краби. З того ж джерела походила і енергія, що просякала Будівничих, які працювали на свіжому повітрі, ледве прикриті одягом, як ті чорти й грішники на картинах пекла. Тож навіть по ста роках життя вони не тільки не занепали на силі, а навпаки, «звелетніли».
Так пояснювала бабуся.
На моє запитання, якої ж міри сягнуло оте їхнє «звелетніння», бабуся відповіла, що за міру може правити тополя вгорі над долиною.
Ця тополя (щоправда, лише нащадок колишньої) стала наочним свідченням щоранішніх Руйнівникових «вправ», коли він розбігався по гребеню гори, що вистромлювався в долину, стрибав, хапався за стовбур і робив оберт, а тоді з гуркотом, від якого долиною розлягалася луна, приземлявся на прискалку. Тополя була могутня, її листя так розрослося, що навіть у погожі дні «приступка з десять мат» на прискалку не висихала в затінку. Руйнівник, роблячи оберт, хапався за стовбур, де той згинався біля наросту — метрах у десяти від землі. Виходить, він сам був на зріст майже як те дерево.
І незгіршими велетнями стали під час заснування селища і його товариші.
І ще з одного можна було оцінити могутність Руйнівника та його товаришів-богатирів, які, хоч їм давно й перевалило за сто, зберегли тілесну міць. Стоячи там, неважко було повірити у «звелетніння», яке бабуся найчастіше згадувала ніби жартома. У лісі над видолинком й понині можна бачити залишки надзвичайної праці Руйнівника та його друзів-велетнів. Кажу «залишки», бо нині можна снувати хіба непевні здогади про те, для чого призначалася збудована Руйнівником та його товаришами споруда. А від бабусі я чув розповідь про дивовижну, наче сон, пригоду, яка сталася там…
Хоч я і кажу «залишки», але та кам’яна споруда і досі міцніша за будь-яку будівлю в селищі.
Якщо заглибитися від окрайки лісу в пущу, невдовзі вийдеш на бруковану дорогу. Ще до школи ми, дітлахи, бігали дивитися на те диво.
Казали, що до дороги ліс безпечний навіть для малої дитини, а от заглиблюватися далі самотою не варто навіть дорослому. Про те, що дорослі називають цю вимощену каменем дорогу «дорогою мерців» і що іншої такої не знайдеш ніде в Японії, я дізнався вже під час війни, на лекції, що її читали в «народній школі» після дослідження на місцевості евакуйовані до нашого селища знавці небесної механіки.
Про них я вже трохи розповідав — це близнюки дід Апо та дід Пері.
«Дорога мерців» простяглася величезною — майже вздовж усього селища — поземною еліптичною дугою в нетрях лісу на північному від долини схилі.
Завширшки вона не скрізь однакова, але і вздовж, і впоперек її вимощено у строго горизонтальній площині. Вже з цього, наголошували наші вчені під час лекції, можна судити про високий рівень геометричних знань і будівельної техніки в тих, хто її споруджував.