Саме нею і передавав Руйнівник свої виклики.
Щовечора Ооба спускалася в долину. Підходила до оселі того з Будівничих, кого мала викликати на суд, і тихенько, не зважаючи, почують чи ні, казала, що її прислав Руйнівник. Її запрошували до хати, але далі передпокою вона не заходила, відмовлялася навіть присісти на причілку під навісом і тужливо починала розмову з жінками.
— Ви ж знаєте вдачу Руйнівника. Як втелющиться йому щось у голову, то його вже не перепреш. Ну що я вдію! Від нього ніде не сховаєшся, бо все довкола знає як свої п’ять пальців. Треба вашому прийти завтра вранці до окрайки лісу. І звідки ж воно взялося, що за часи настали! Хіба бачили такий суд, відколи стоїть наше село! — бідкалася зрозпачено Ооба.
— А жіноцтво з родини того, кого викликав Руйнівник, і собі гірко зітхало, слухаючи її мову, і здавалося їм, що це Ообу, а не їх, слід підбадьорити та заспокоїти, а то, чого доброго, від надмірної печалі тут-таки і проститься з життям, — розповідала бабуся.
В оселях, де Будівничі діставали виклик на суд, жіноцтво, як водиться, побивалося. Але самі Будівничі сприймали звістку напрочуд спокійно, наче врешті-решт сталося те, чого давно сподівалися і чого відвернути не могли. Кожен порав свої справи й раніше вкладався спати, щоб назавтра зранку вирушити до лісу.
А чоловіки, особливо молоді, хоч і не оплакували вкупі з жіноцтвом лиху долю діда чи прадіда, однаково не мали спокою, бо знали, що чекає завтра на них самих. Молодики мусили вранці одпровадити позиваного до окрайки лісу і бути свідками на суді, який правив Руйнівник.
Саме тут у бабусиних переказах не сходилися кінці з кінцями. Може, тому, що самі юнаки розповідали про те, що їм довелося бачити, тільки через багато років. Коли разом із дідом чи прадідом хлопці вдосвіта підходили до окрайки лісу, то бачили: біля джерела, де «Руйнівникова їдальня», на них чекає могутній, мов старезне дерево, чоловік. Перед Руйнівником на обличчі кожного Будівничого виникала дивна напівплаксива посмішка — напівгримаса. Мабуть, вони уявляли, як зараз звинувачуватиме їх той, кого вони всі поважали й любили, їхній друг.
Руйнівник, похмурий та суворий, здавалося і не знав особистої приязні. Без жодного вступу він звинувачував Будівничого, який з’явився, в тому, ніби всі його вчинки, від самого початку й донині, мали метою занапастити всю сільську громаду.
Бабуся казала: жоден з Будівничих не смів виправдатися чи заперечити, бо той перелічував їхні справжні вчинки. Кожен лише скрушно посхиляв голову, мовляв, так воно і є, покірно визнаючи злочин. А для молодиків, що слухали неподалік, то був наче урок історії. Тільки й могли сказати про той чи інший випадок: «Та як таке могло бути!» І переймалися думкою, що такий суд необхідний, хоч раніше були певні, що, відколи стоїть селище і дотепер, коли воно пустило глибоке коріння, не було нічого, гідного бодай найменшого осуду. То був для них і урок закону, де вони навчались позбуватися співчуття навіть до найближчих друзів, якщо їх викликано на суд.
Вирок Руйнівника був для всіх один і той же: довічне ув’язнення і каторжні роботи. На той вирок засуджений відпроваджував молодих родичів додому, а сам рушав до котроїсь із печер біля окрайки лісу, де жив давно тому, ще коли починалося селище. А далі, за велінням Руйнівника, який з’являвся до них з пущі, приєднувався до засуджених раніше, що мостили велетенську «дорогу мерців».
Тим часом, як каже переказ, тих Будівничих, які ще не дістали позову, опосідав неспокій і сум’яття: чи то Руйнівник забув про них, чи то хоче відокремити від друзів. От чому останні Будівничі мало не підтанцем ішли на суд, а Руйнівник, як оповідали потім їхні онуки та правнуки, зустрічав їх, навпаки, дедалі похмуріший.
Каменоломня, звідки брали каміння для «дороги мерців», була на східному від болота, званого «піхвами», схилі. Я ще малим бачив сліди від виламаних брил. Це було під час «експедиції», яку затіяли міські вчені. — дід Апо та дід Пері. Усі разом тримаючись за червону стрічку, ми пройшли крізь хащу. У вкритій мохом скелі вирізнялася гола поверхня, звідки вибивали брили. Її розміри дозволяли уявити, яка сила-силенна каміння пішла на «дорогу мерців».
Дід Апо й дід Пері казали, що каменоломня свідчить про високу техніку вибухових робіт, тож, можливо, й висадження скелини — не зовсім казка. По залишках колії у лісі вони відтворили навіть, як перевозили обтесані камінні брили до «дороги мерців».