Звичайно, вони не могли, як «звелетнілий» Руйнівник, обертатися навколо кривої тополі, ухопившися руками за стовбур над наростом. Та коли цілий загін ставних, один в один, хлопців, онуків та правнуків богатирів-Будівничих, розбігався гребенем та хвацько зістрибував на «приступку з десять мат», це таки чула всенька долина.
І Ооба, якій уже перевалило за сто років, і її подруги з «піратського острова», одна по одній вмирали. Але як виробляти віск, вони переказували дівчатам, тож цей промисел не занепадав. Коли я був малим, у нашому селищі вже не топили воску. Ручної роботи свічки, хтозна-чому, виробляла лише одна родина та й то в сусідньому, нижче за річкою, селі. А в нашому селищі була родина, яка з діда-прадіда збирала плоди лакового дерева. Хлопці з тієї родини, до речі, ніколи не труїлися їхніми випарами.
Кожної осені, на прохання свічкарів із сусіднього села, вони видряпувалися на могутні лакові дерева й залюбки вибирали у підвішені до паска кошики китиці жовтаво-брунатних плодів.
Але коли дехто з хлопців, що не належав до їхнього роду, спробував зробити те саме, то вони потруїлися і, здається, мало не посліпли всі.
За довгий час, відколи Руйнівник із друзями вирушили «на той бік», було прокладено потайний шлях через гори повз верхів’я річки до провінції Тоса. Туди почали возити на базар чудовий рослинний віск, вироблений у селищі, а звідти привозили всіляке добро.
«Молодий люд» створив ще один комітет — планування та сприяння торгівлі, куди знову ж таки увійшли всі парубки; комітет стежив, аби торгівля приносила зиск усьому селищу.
— Розумієш, «молодий люд» як міг намагався гуртовно робити те, що раніше самотужки здійснював Руйнівник, — розповідала мені бабуся.
До цього місця все, що казала бабуся про Руйнівника, було мені, хоч і малому, добре зрозуміло. Але далі почалася оповідь, повна дивних загадок і водночас чарівної і бентежної притягальної сили. Про зовсім іншу долю Руйнівника. У ній на Руйнівника чекала жахлива загибель.
І анітрохи не схожа на виправу «на той бік» «дорогою мерців» у мерехтливому сяєві повного місяця на весняне рівнодення.
Бабуся почала розповідь без жодного вступу, навіть не намагаючись відвернути моєї уваги від того, що вона суперечить попереднім легендам про Руйнівника:
— Селяни, раді тому, що з року в рік зростає виробництво воску, що прокладено торговий шлях через гори, взялися розбудувати «воскову комору». І якраз слушно, бо в ній зміг оселитися Руйнівник, коли повернувся в долину!
Я одразу ж перебив бабусю запитанням:
— Але ж ти сама казала, що Руйнівник вирушив «на той бік» разом з друзями-Будівничими!
Бабуся відказувала:
— Хто міг піти «на той бік», той може й повернутися звідти! Щовечора Руйнівник засиджувався допізна у «восковій коморі», читав, а тоді виходив із свічником у руках вмиватися. Він помітив, що краплі воску зі свічки, коли падають у глечик, розпливаються на воді, наче білі квіти.
Відтоді й почали у нас по-новому топити віск. Хіба ж із цього не ясно, що у «восковій коморі» таки мешкав Руйнівник? Та і як могли молодики самотужки прокласти торговий шлях через гори у краї, про які ніколи й не чували? Невже незрозуміло, що їх скерував Руйнівник?
Отож, як оповідала бабуся, у кімнаті в закуті «воскової комори» жив собі сам-один, хтозна-допоки велетень-Руйнівник, якому вже минуло сто з добрячим гаком років. Ооба померла давним-давно, тому нікому було жити з Руйнівником у «восковій коморі» й повсякдень дбати про нього.
Сам Руйнівник був уже застарий, щоб робити свої колишні вранішні «вправи» — розбігатися гребенем, обертатися навколо стовбура тополі й зістрибувати на «приступку з десять мат». Він навіть облишив, як колись, доглядати «велику загату». Коли ж новий спосіб топити віск узвичаївся, а торговий шлях через гори освоївся, він збайдужів і до цього й перестав спілкуватися з селянами.
Через деякий час збудували нову комору, а до «воскової комори», де відлюдно жив Руйнівник, перестали ходити. Лише старі жінки й далі носили туди їжу, наче пожертву на божник, як колись їхні матері та бабусі — до лісу, коли Руйнівник мешкав там.
Та все ж те, що в закуті «воскової комори» живе Руйнівник, висіло, наче страшний тягар, над головами жителів долини. І от, як спалах, усіх охопило бажання позбутися цієї велетенської гнітючої тіні. Більшості селян здавалося, що Руйнівник ніколи не помре власною смертю. Адже з усіх богатирів, що пішли разом «на той бік», він один повернувся в долину. Тож позбутися його, певно, можна тільки вбивши. Але убити треба так, щоб велетень-Руйнівник уже запевне не повернувся «на цей бік».