— Лорі, мила! В мене тут двоє япончат з Токіо. Не могли б ви послати когось до приймальні, щоб їм обов’язково дали хірургічні халати й усе, що треба?
Лорі Макінтер кивнула, хоча й не намагалася приховати, що прохання їй не до вподоби. Її дратувало те, що Маннергейм кричить на увесь коридор.
Маннергейм зрозумів мовчазний докір і про себе вилаяв сестру.
— Баби, — пробурчав він. Сестри все більше й більше дратували його — наче скалка в сідниці.
Маннергейм увірвався до операційної, наче бик на арену. Спокійна, ділова атмосфера відразу ж де й ділася. Дарлін Купер подала Маннергеймові стерильного рушника. Утираючи спершу одну руку, потім другу від кисті до ліктя, він нахилився подивитися на отвір у черепі Лізи Маріно.
— Чорти б вас забрали, Ньюмене, — прогарчав Маннергейм, — коли ж ви зрештою навчитеся робити трепанацію? Можна подумати, я тисячі разів не казав вам, що краї мають бути рівні?! Мій Боже!.. Жахіття якесь!..
Під простирадлами Лізу знов охопив страх. Щось у операції не клеїлося.
— Я… — почав Ньюмен.
— Не бажаю чути ніяких виправдовувань. Або робитимете як треба, або шукайте іншу роботу. Тут мають бути кілька япончат, і що вони подумають, коли все це побачать?
Ненсі Донован стояла поруч із Маннергеймом, щоб узяти в нього рушник, але він вирішив жбурнути його на підлогу. Йому подобалося створювати безлад, і наче дитина, де б не з’являвся, він завше вимагав цілковитої й повної уваги. І досягав свого. З точки зору техніки проведення операцій його вважали одним із найкращих нейрохірургів країни. І, мабуть, найшвидшим. За його власними словами, «коли вже ти заліз у голову, нема чого розводити антимонії». І при енциклопедичних знаннях усіх тонкощів нейроанатомії він був оператор найвищої кваліфікації.
Дарлін Купер тримала напоготові бурі гумові рукавички — Маннергейм оперував лише в таких. Устромляючи в них руки, він подивився їй в очі.
— А-а-а, — заворкотів він, наче відчуваючи хтиву насолоду від цього поруху рук. — Дівчинко, ти казкова!
Дарлін Купер уникала зустрічі із сіро-голубими очима Маннергейма, простягаючи йому вологого рушника, щоб стерти тальк із рукавичок. Вона звикла до його реплік і з досвіду знала, що найкращим захистом було ігнорувати їх.
Розташувавшись край узголів’я столу — праворуч став Ньюмен, а ліворуч Лоурі — Маннергейм подивився на півпрозору тверду оболонку, що закривала мозок Лізи. Ньюмен уже пропустив шви крізь нерівномірну за товщею тверду оболонку мозку й прикріпив їх до краю трепанованої ділянки. Ці шви щільно притискали тверду оболонку до внутрішньої поверхні черепа.
— Що ж, почнемо цю виставу, — проголосив Маннергейм. — Гачок і скальпель!
Інструменти гучно ляснулися йому на долоню.
— Легше, дівчинко, — обурився Маннергейм. — Нас не показують по телеку. Я не хочу, щоб мені робили боляче кожного разу, коли я прошу інструмент!
Він нахилився і гачком майстерно припідняв тверду мозкову оболонку. Скальпелем проробив невеликий отвір. Крізь нього було видно рожево-сірий горбок мозку.
Взявшися до роботи, Маннергейм забув про все на світі. Його маленькі руки здійснювали виважено ощадливі рухи, його трохи вирячені очі ні на мить не відривалися від хворої. Гарно тренований фізично, він мав дивовижно координовану систему «очі-руки». Його лише постійно дратував власний маленький зріст — п’ять футів і шість дюймів. Він почувався так, наче в нього вкрали п’ять дюймів, необхідні для цілковитої відповідності із його розумовим рівнем. Але він підтримував себе в бездоганній фізичній формі й виглядав значно молодшим від свого шістдесяти одного.
Хірургічними ножицями з довгими браншами й короткою різальною поверхнею Маннергейм розкрив тверду мозкову оболонку, і перед ним відкрився мозок Лізи. Вказівним пальцем він ніжно провів поверхню скроневої долі. Його досвід дозволяв виявити найменші відхилення. Для Маннергейма таке найінтимніше дотикання до живого пульсуючого людського мозку було вершиною його професійного «Я». Протягом багатьох операцій він зазнавав майже чуттєвої насолоди.
— Тепер ввімкнемо стимулятор і підведемо контакти ЕЕГ[2], — сказав він.
Доктор Ньюмен із доктором Лоурі розплутували великий жмуток тонких дротів. Ненсі Донован, чергова при Маннергеймі сестра, прийняла знайдені потрібні відводи і під’єднала до пульта, що стояв поруч. Доктор Ньюмен дбайливо розклав електроди, обтягнені марлею, двома паралельними рядами. Перший — уздовж центральної лінії скроневої долі, другий — над сільвієвою веною. Гнучкі електроди із срібними кульками пішли під мозок. Ненсі Донован енергійно натисла на вимикач, і на екрані ЕЕГ поруч із серцевим монітором ожили флуоресцентні піки сигналів, креслячи тремкі лінії.