Усюди в долині — в селищі і на «висілку», на полях довкола — ні вдень ні вночі не вщухав той гул.
Але невдовзі, як я вже казав, люди запримітили: для кожного подекуди звук просто нестерпний, а в іншому місці майже не дошкуляє.
З цього й почали розпадатися родини, кожна з яких досі жила в одній оселі і гуртом працювала в полі. Серед великої рідні з дорослими дітьми та онуками в своїй хатині дехто залюбки витримував гул, а інших гул змушував шукати нового притулку деінде.
Добре, що хоч діти не потерпали від «великого ревища», тож як сім’я розпадалася, вони могли лишатися або з матір’ю, або з батьком.
Переміну в житті селища, коли через «велике ревище» люди розходилися з-під однієї стріхи в різні сім’ї, ставали до роботи не на власній ділянці, а на тій, до якої господарів вигнав нестерпний гул, бабуся невимушено, наче читала із словника, називала «переділом».
Я, хоч і малий, добре розумів, що воно таке, бо сільські дітлахи полюбляли гру, що так називалася. Розбивалися на команди по троє, з кожної трійки двоє були татусем та матусею, а третій — синком чи донькою. «Дорослі» ставали в коло й викидали на пальцях. Потім, на вигук «раз-два, почали!» коло розпадалося: ті, хто виграв, вибирали нову пару (хлопці — дівчат, дівчата — хлопців) із тих, хто програв, утворюючи нові трійки.
Найкраще виходив той, хто виграв право забирати з собою «дітей». По кількох конах перемогу здобувала команда, яка збирала тих «дітей» найбільше.
Я розумів, що означає «переділ», певно, чи не краще за всіх, із ким грав. Та коли я думав про це, мене дивувало ось що.
Природно, за «великого ревища», від якого потерпали не тільки вуха, а й душі, мешканці долинного селища й «висілка» попереселялися до інших домівок, де не так дошкуляв той гул. То була вимушена евакуація… У нашому селі, де за час війни додалося мешканців з міста, навіть діти добре розуміли, що значить слово «евакуація».
Але чому ж люди не повернулися до своїх домівок, коли гул скінчився? «Переділ» змішав оселі, обжиті за сто з лишком років, виплекані поля, ба навіть родини. Чому ж потім не відновився колишній лад?
Звісно, поки тривало «велике ревище», люди поутворювали в нових для себе оселях нові сім’ї з доти чужими чоловіками й жінками (дітей забирав хтось із батьків), але ж чому потім все так і залишилося незмінним?
«Велике ревище», гул вируючого там і тут повітря над долиною.
З певної точки А той, кому там дошкуляв звук, міг втекти до точки В. І навпаки, той, кому несила всидіти в точці В, спокійно вкладався спати чи ставав до роботи в точці А.
Чому ж такий стан зберігся й закріпився, коли «велике ревище» минулося?
Невдовзі я дізнався, як відповісти на ці запитання, що ятрили мою дитячу душу.
Ось яку оповідь я почув.
«Велике ревище», нестерпне для дорослих, лише розважало малюків. А «молодому люду» — підліткам від чотирнадцяти і приблизно до сімнадцяти років — неугавний гул не давав спокою: в них руки свербіли щось утнути.
Згадка про ті часи лишалася в нашому селищі й донедавна: коли ми, хлопці такого віку, затівали надто бучну розвагу, старші, щоб угомонити нас, глузливо казали:
«Диви, на них наче «велике ревище» напало».
І бешкет відразу припинявся.
Та за часів справжнього «великого ревища» «молодий люд» аж ніяк не вгамовували насмішки старших. Адже більшість дорослих той безперервний гул давно знесилив. Ватага хлопців чотирнадцяти — сімнадцяти років з найстаршим із них на чолі, прихопивши малечу, якій гул не дошкуляв, а навіть подобався, гасала селищем у долині й «висілком». Але не просто гасали: вони квапили тих, хто починав переселятися, навіть допомагали переносити речі.
Коли прокотилася чутка, що і в долині, і на «висілку» великі родини старих Будівничих баряться з «переділом», загін «молодого люду» вручив малюкам бамбукові тички з червоними, жовтими та синіми ганчірками.
І вирушив до їхніх садиб.
Там, як і скрізь, багато хто в родині страждав від гулу. І кожен знав, що полегшає лише тоді, як вийти з дому та піти, куди поведуть власні вуха, хоча б за кількасот кроків. Але більш ніж столітні подружжя, а з ними й домочадці, чомусь не полишали своїх осель. Чому — «молодому люду» було невтямки. Але без зайвих роздумів ватага, якій передували малюки з розцяцькованими бамбуковими тичками, вдиралася на подвір’я й квапила мешканців переселятись.
Вигнати «молодий люд» було годі. Хоч-не-хоч доводилося кидати домівку й розбредатися стежками, що помережали долинне селище й «виселок».