Отож тис із такими плодами — і справді «дерево вушних затичок»!
Щороку, коли визрівали плоди тису, ними бавилися, засуваючи у вуха, дітлахи і в селищі, і на «висілку». Сусідська малеча збиралася в нас на задньому дворі та общипувала непоказне «дерево вушних затичок». Якогось року сестричка так пристала до мене, що я звелів їй відгорнути волосся і запхнув у вуха ті червонясті плоди; її вушка відразу наче спалахнули червоно. Я чомусь розсердився й гримнув:
— Негайно ж витягни!
Але затички прилягали так щільно, що сестричка не чула мене й лише хитала головою, посміхаючись та обіруч притримуючи волосся.
Осікоме, на відміну від дітлахів, користувалася плодами «дерева вушних затичок» не для забавки. У переказах селища в лісовій долині вона відіграє не меншу, але зовсім відмінну роль, ніж Ооба.
Ооба, братова Руйнівника, донька ватажка остров’ян-піратів, вигадала сміливий план втечі, вилікувала Руйнівника від опіків у перші дні на чужині, стала, попри власний розпач, вістуном, коли Руйнівник по-диктаторському викликав на суд колишніх друзів-Будівничих.
Мені видається за важливе в переказах, що Ооба до кінця днів своїх вела помірковане життя, а в Осікоме воно було зовсім не таким. Інакше де знаття, чи не переплуталися б там обидві жінки, кожна з яких упродовж довгих років була за дружину Руйнівникові.
Однак бабуся наче зумисне заплутувала оповідь. Мабуть, варто навести її точку зору, хоча б задля зайвої згадки про близьку мені людину.
Бабуся казала, ніби Руйнівник завжди мав одну й ту саму дружину. Справді, як він сам виступав то ніби велетень з плоті й крові, то ніби дух з-під коріння дерев, так і жінка, його помічниця, виступала в різній ролі. Щоб краще зрозуміти ці ролі, про неї й розповідають, наче про різних жінок. Але якщо то справді не одна й та сама жінка, то, може, й Руйнівник, не один? Може, він не воскресав?
Та ні, Руйнівник був завжди один, то, значить, так і слід про нього розповідати.
Навіть коли це не Осікоме жила з Руйнівником, немає сумніву, що саме вона врятувалася від «великого ревища» тими вушними затичками. Мешканці долинного селища й «висілка» сприйняли гул як послання Руйнівника, чий дух жив у корінні дерев у пущі на узвишші.
Хто ж наважився б не слухати гулу, хай і болісного, коли його наслав Руйнівник, кому, відколи стоїть селище, жоден зухвалець не ставив чоло?
І хіба не завдяки тому ж Руйнівникові зазнали, гнані невгавним «великим ревищем» у нові оселі й на нові поля за «переділу», люди не тільки страждань, а й полегкості, наче після швидкого одужання?
Тільки Осікоме злегковажила посланням Руйнівника, як я вже казав, затуливши затичками вуха. Але саме вона керувала «молодим людом», коли той накидав позосталим селянам висловлену через «велике ревище» волю Руйнівника.
Ні, вона аж ніяк не здавалася простодушною.
У дитинстві я, мабуть, хибно зрозумів, що значить ім’я Осікоме.
Я гадав, що воно означає Відлюдниця. І не без певних підстав. Осікоме, під час «великого ревища» потаємний ватажок «молодого люду», що спонукав, а непокірних приневолював до «переділу», стала діяти відверто в «русі за повернення до давнини», який мав перешкодити перебудованій сільській громаді повернутися до попереднього трибу життя. Розвиток руху вивів її на чільне місце, але потім Осікоме позбавили влади й ув’язнили в печері біля окрайки лісу. Там відлюдницею вона й скінчила свої дні.
Отак я розумів її ім’я.
Лише значно пізніше я натрапив на вірогідніше тлумачення цього імені. Слухаючи на першому курсі університету лекції з японської літератури, я вчащав до бібліотеки, де зберігалися копії старовинних сувоїв-емакі з ілюстрованими оповідями. Там мені й трапилася «Повість про Обусуму-Сабуро».
«У давнину при кінці тракту Токайдо жив можновладець Дайске з роду Мусасі. Мав він двох синів, добрих воїнів, Йосімі-Дзіро та Обусума-но-Сабуро».
Отже, брати були славетні вояки. Старший одружився з вродливою придворною панною шляхетного роду, а молодший, хтозна-чому, шукав зовсім іншого.
«Шукав він по всіх Восьми Провінціях панну непоказну й невродливу, аж зустрів доньку худопахолка Сіро з роду Кумеда та й узяв собі за дружину. Була вона на зріст аж семи сяку, волосся мала кучеряве та скуйовджене. На обличчі, окрім носа, не було на що й глянути. Але рот, хоч і перекривлений, ніколи ніяких дурниць не казав».