Чи не здавалося знесиленим спільною працею під час «руху за повернення до давнини» людям, що вчинок, що аж так виходив за межі звичайного глузду — то просто шаленство?
Ось що мене найбільше обходило.
Як сприймали ту «забавку» Осікоме з «молодим людом» умудрені столітні старці, що разом з Руйнівником зводили селище? Може, по довгих роках при землі вони добре розуміли: ця урочистість має повернути ланам колишню родючість. Але далі Осікоме й «молодому люду» спало на думку, що для селища загалом шкідливо, коли кожна родина, хай і новоутворена під час «переділу», живе окремо від сусідів, а отже, може плекати власні таємниці. Тому й було вирішено спалити хати в долинному селищі й на «висілку».
Чому ж Будівничі змовчали й тут?
Бабусина відповідь була проста, але несподівана:
— Бо ті, хто будував селища з Руйнівником, під час «руху за повернення до давнини» повмирали!
Здоров’я більш ніж столітніх Будівничих підупало ще від «великого ревища».
Один із них, чиїх ріДних забили в пущі під час втечі, навіть ризикнув повести численну рідню геть із долини, розуміючи, що не витримає невгаваючого гулу навіть поза власною оселею, де «велике ревище» слабшало.
«Велике ревище» призвело до того, що старі богатирі-Будівничі почали на очах всихати й меншати.
Мало того, що їх розлучили з кревними через «переділ», за часів «руху за повернення до давнини» вони мусили працювати нарівні з молодими, бо керівна? група «молодого люду» не визнавала ніяких привілеїв. Молодь, яку неабияк тішила непохитна віра в Осікоме й керівну групу, бралася до роботи, як до танцю. Але для старих Будівничих вбиратися у фундосі, та ще й працювати нарівні разом з усіма від зорі до зорі було нестерпно.
Будівничі, вже не колишні богатирі, охлявали просто на очах від щоденного перетруду.
Літо видалося сухе, тож перепочивати доводилося вряди-годи, і от у розпал робіт занепалі старі почали один по одному зникати. Ця оповідь суперечить переказові про похід «на той бік» Будівничих із Руйнівником на чолі «дорогою мерців», місячної ночі на весіннє рівнодення; проте ні бабуся, ні старі, мої оповідачі після її смерті, анітрохи не зважали на таку невідповідність.
Якщо хтось із молодших (тобто від дітей та зятів Будівничих, кому вже було за вісімдесят, до онуків і правнуків) і хотів заступитися за знесилених цілоденною працею старих Будівничих, його стримував острах перед керівною групою, яка нещадно карала всяке вільнодумство.
Як же сходило болем серце в рідних, хоч вони й мали нові сім’ї!
Але бодай крихта прихильності до колишньої рідні під час спільних робіт найсуворіше заборонялась. Перед зором близьких, вигостреним жалем та неспокоєм, там, удалині, сумно понуривши голови, длубалися старі, а тим часом їхні тіла тоншали, втрачали вагомість, чіткість обрисів, ніби в кіно, коли людина зливається з краєвидом.
— Наче картинки з чарівного ліхтаря на стіні імли. Сльози мимоволі наверталися в того, хто дивився на свого улюбленого та шанованого діда чи прадіда, такого змізернілого. А поки людина змахувала сльозу, старий зникав, наче те марево, і вже нікого не було, — казала бабуся.
Коли ж Будівничі один по одному зникли, більшість молоді, що її захопив «рух за повернення до давнини», крім хіба найближчої рідні, швидко забула, як химерний сон чи марення, що недавно з ними в селищі жили більш ніж столітні, але повні життєвої моці богатирі-Будівничі.
На відміну від Будівничих, «звелетнілі» тіла яких висхли, «витончилися», а тоді й розчинилися в повітрі, Осікоме тим часом розквітла и пашіла здоров’ям.
Слухаючи про це, я запідозрив, як не дивно для дитини, що Осікоме, одна з дівчат з «піратського» острова, була таємною утриманкою Руйнівника, поки жила його законна дружина, Ооба.
Як же Осікоме, якій давно перевалило за сотню, зберегла таке здоров’я, таке, як на бабусиній хустинці, юне і пишне тіло?
Відповідь неважко знайти в переказах про неї.
Осікоме щодня заживала «заморського зілля», яке потаємним лісовим шляхом (його, за легендою, проклав для торговців сіллю ще Руйнівник) постачали ті, хто вибирався в торги через пущу й сікокуський гірський кряж до Тоса і далі, аж до Нагасакі.
— Не тільки «заморське зілля» привозили для Осікоме лісовим шляхом. Вона мала всього досхочу, — казала бабуся.
А мені ввижалося, як той шлях, то видовжуючись, то коротшаючи, сягає усіх кінців світу, єднаючи лісову долину з незнаними землями.