В мене аж серце заходилося на думку, що, може, колись і я віднайду той лісовий шлях.
Торговці на тому гостинці щосили прагнули догодити Осікоме. Тож таки мешканці долинного селища й «висілка» працювали в полі в самих фундосі та косімакі, Осікоме, повернувшися з пагорба Покари за гріхи додому, насамперед милася приставленим із Нагасакі милом. Бабуся називала мило «сабон». Іноземні слова, що їх вживала в казках бабуся, з теплотою згадалися мені, коли я вивчав французьку мову: «сабон» — мило, «савон», «сяппо» — капелюшок, «шапо».
Отож, Осікоме вбиралася в голландське плаття з довгим подолом, зодягала капелюшок, «сяппо» й красувалася перед керівною групою «молодого люду».
Слухаючи, як розкошувала Осікоме, я уявляв не просто красу та пишноту.
Оповідь викликала й почуття веселощів, навіть кумедності. Цьому сприяла примовка «ну чим не Осікоме», що побутувала в селищі. Так ми дражнили дівчаток з «висілка», які красувалися у вбранні з хутряними комірцями, що їх виміняли на харчі в евакуйованих.
Від самого заснування селище в лісовій долині було відрізане від зовнішнього світу й цілковито незалежне. Лише вузеньку стежку проторив Руйнівник — постачати вкрай необхідну сіль. Але незадовго до падіння сьогунату, у «вік свободи», коли долина ще не підпала під князівську владу, тією стежкою стали вивозити на продаж віск, і селище потроху заможніло.
Мене вразило, що на час «руху за повернення до давнини» підвалини торгівлі вже було закладено.
Бо хоч бабуся і запевняла, що «як ідеться про давнину, то й вигадку треба слухати, наче правду», тут уперше виразно запахло історією. То був час перетворень, коли Руйнівників соляний шлях сягнув повз провінцію Тоса аж до Нагасакі. Розробила план оновлення торгівлі, досягла схвалення Осікоме й заповзялася впроваджувати його в життя керівна група «молодого люду»; сповнена віри у власні сили після успіху «переділу», вона ладна була затіяти нову пригоду, бо її аж розпирав потяг до дії. Осікоме схвалювала цей не дуже розважливий задум молодиків, хоч найменша похибка могла розкрити потайне селище і накликати на себе князівський гнів.
Пригадую, якось я показав бабусину хустинку з Осікоме на пагорбі Покари за гріхи батькові. Сподівався, що батько пояснить те, чого я не до кінця міг збагнути. Батько, як завжди опівдні, сидів у кімнаті з дощатою підлогою, відразу за передпокоєм, і перебирав кору паперового дерева. Відклавши роботу, він узяв до рук хустинку й розсміявся:
— Скільки вже в селищі тих картинок! Перемальовує кожен, кому не ліньки.
І повів далі:
— Бабуся, певно, казала «бавляться у забавку»? Може, так воно і є, хтозна! Але мені здається, що тут жартома намальовано, як Осікоме радиться з «молодим людом»! Вона ж бо цінувала їхню думку вище від старшинської. Піду краще віддам бабусі, поки ти її не забруднив.
Батько підвівся й вийшов з кімнати. Він наче й не розсердився.
Але, схоже, дорікнув бабусі, бо більше вона мені ту хустинку не показувала.
Гадаю, те, що юнаки з керівної групи розвідали торгові шляхи задля блага всього селища, а Осікоме схвалювала їхні задуми й заходи, свідчить: заводії «руху за повернення до давнини» були не тільки оновлювачами життя часів заснування селища Руйнівником.
Вони були й новаторами, націленими на майбутнє.
Будівничі.
Під час «руху за повернення до давнини» їх силували до тяжкої праці, їхні «звелетнілі» тіла повсихалися, витончилися майже до прозорості, втратили чіткість обрисів і, врешті-решт, розчинилися в повітрі.
Я хочу додати деякі подробиці до сумної історії про цих старих.
Схоже, останній із Будівничих ще не встиг зникнути, як молодші мешканці долини, заклопотані нагальною роботою, стали швидко забувати старих, які понад сто років, від заснування обітованого краю в лісовій долині, були підмурівком громади селища й «висілка».
А якщо й згадували на мить, засинаючи знесилено на нарах у спільному бараці, здавалося, що бачили їх десь у виставі ще малими, в дитинстві.
Та й самі Будівничі, як я вже казав, бачили один і той же невеселий сон, з якого виходило, що це довге життя в лісовій долині, яке добігає кінця, — не більше, ніж мара.
Як я, знову ж таки, вже казав, таке особисте переживання, як сон, поширилося серед них, бо старі переповідали бачене один одному. Інакше виникало химерне відчуття, що годі розрізнити справжнє життя і життя уві сні, таким непереборним відчуттям реальності сповнювалися ті сни.