Переказ стосувався створення нової «державної мови» для лісової долини.
Руйнівник начебто знайшов для цього фахівця-словесника. Його звільнили від польових робіт, забезпечували одягом, їжею, навіть саке, а він мав розробити «державну мову» спеціально для мешканців лісової долини, відмінну від мови за її межами. Схожий на каплицю будиночок за річкою, де мешкав на відлюдді той словесник, ще стояв, коли я був малим. На підмурівку поміж коріння літокарпусу, кілька стовбурів якого зрослися внизу, будиночок наче висів у повітрі. Подейкували, що як копнути поточену мурашками долівку, показувалися списані чорною тушшю клапті старовинного паперу.
Ця розповідь запалила мене цікавістю до творення мови, хоч я і народився на кільканадцять поколінь пізніше. Мабуть, звідси і моя пристрасть до вивчення есперанто в середній школі.
Фахівець-словесник, утримуваний селищем, усі сили віддавав дослідженню.
Та наслідки були марні. Як і належить людині, якій доручили таку роботу, його гризли докори сумління. Він перестав прогулюватись, не з’являвся в селі на святкових гулянках, поки не перетворився на відлюдька. Не заговорював навіть з жінками, які, на кошт селища, тричі на день приносили йому їжу. Відмежований від односельців з лісової долини, він довгі роки виробляв неприступну «державну мову».
Надійшов час, коли фахівець-словесник відчув, що жити йому лишилося недовго.
І тут відлюдник з-під літокарпусових дерев здійснив нечуване. Місячної ночі він, що віддавна не виходив з дому, оббігав долинне селище й весь «висілок». Навіщо? Хоч він і не здійснив величного задуму щодо нової «державної мови», але таки встиг здійснити дещо простіше — надати нові назви різним місцям долини. На аркушах паперу власноруч понаписував ті назви й порозклеював їх, де слід. На аркушах паперу власноруч понаписував ті назви й порозклеював їх, де слід.
Довелося йому попобігати, аби за одну ніч розклеїти таку силу-силенну папірців! Та ба, майже всі нові назви згодом забулися, збереглися лише імена якихось незвичайних місць — «велика загата», «шийка», «дорога мерців».
І я запам’ятав їх змалку.
Пробігавши всю ніч із стосом аркушів, старий фахівець-словесник не повернувся до будиночка під літокарпусами, а зник десь у лісі.
Де невдовзі тихо помер.
Є ще один переказ про нову «державну мову» мешканців лісової долини.
Наприкінці «віку свободи» селище, не маючи змоги уникнути руки князя, вирядило на переговори юного Мейске Камеї. Закликаний до замку перед очі молодого можновладця, що прагнув зрозуміти устрій селища, він розповів таку небилицю:
— Ми відстали від культури, бо наші прабатьки заблукали в лісі й надто довго жили там, як мавпи. Додумалися навіть спростити мову, щоб надміру не напружувати голови, призначили для цього фахівця! Собаку називали «гав», кішку — «няв», все, що літає в повітрі — «лоп-лоп», що плаває — «плись-плись». Якби цю мову до придумували, ми б забули всі слова, крім зрозумілих бодай трирічній дитині, а наші голови стали б іще простіші. На щастя, завдяки вам, милостивий пане, ми можемо повернутися до культури. Як ми вам вдячні! До речі, в тій мові на знак вдячності треба було вигукувати: «Гей-гей! Гей-гей!»
«Вік свободи».
Так звалася доба, коли завдяки «руху за повернення до давнини» викорінили всі збочення, що назбиралися в житті селища більш ніж за сто років, відколи його збудували молоді сподвижники та сподвижниці Руйнівника. Було також позбавлено влади Осікоме й скасовано перегини, що їх допустилися під час реформ. Люди сприймали власне селище серед лісу як окрему країну, навіть окремішній світ, покинути який не наважувалися навіть подумки.
І не було такої сили, яка б вторглася іззовні, так самовіддано берегли мешканці своє селище.
Здається, саме у «вік свободи», коли в селищі запанував спокій, у долину, що, наче самотній острів у лісових нетрях, досі обходилася власними силами, почали наїздити іноземні купці. Спершу — небезпечним лісовим шляхом, який проклав ще Руйнівник для ввозу солі і яким під час «руху за повернення до давнини» молодики вибиралися аж до Нагасакі.
Ще й досі давня дорога, виписуючи закрути, тягнеться крізь ліс, через перевал посеред сікокуського хребта, до місця, звідки видно блискучий, мов скельце, клаптик Тихого океану.