Тепер, коли було покинуто землю предків, головне полягало в тому, щоб якнайшвидше й без втрат дістатися до сусіднього князівства.
Гадаю, ватажки збіглих, розуміючи, що шлях через гори не по силі жінкам і дітям, думали використати як перевалочну базу лісову долину, здавна відому їм під назвою Камемура. Ніби навчені заздалегідь, після виснажливого походу вздовж річки селяни проминули «шийку» й розбрелися хто куди по долині аж до «висілка».
І ніхто не дозволив собі жодного свавільного вчинку, не кажучи вже про грабунки.
Заполонивши долину, селяни-втікачі поставали або посідали навпочіпки при дорозі, сумирно очікуючи, поки прокинуться господарі.
Не плакали навіть немовлята на руках матерів, наче теж чекали не знати якої дивовижі від дивовижних мешканців цього таємничого поселення.
На ширмі, що її показував мені панотець, було намальовано, як мешканці долини пригощають збіглих.
Посередині, під тополею, на «приступці в десять мат» — прискалку, що випинався з лісу в долину, — ватажки втікачів, сільська старшина й Мейске-сан — зовсім хлопча проти них. Хоч вирішується доля багатьох людей, і гості, і хазяї, наче нітрохи не переймаючись, ласують з таць та скриньок якимось кольоровим печивом та підливають одне одному саке. Праворуч на великій картині — «виселок», внизу — краєвид долини. Там і тут — ліс хиж, навісів з мат, сільські жінки й дівчата розносять прибульцям почастунок та питво.
А серед усієї, наче святкової, метушні в юрбі малечі, мовби наглядаючи, як іде учта, стоїть біля перехрестя доріг жінка, схожа ніби й на хлопця, що бенкетує на «приступці в десять мат», — Мейске-санова мати…
Коли нині я пригадую напрочуд безжурну картину, мені вбачається в ній якийсь прихований неспокій.
І це, і назва селища в долині Камемура, наводить от на яку думку.
Подоляни здавна знали про поселення, сховане в лісовій долині. Назва Камемура відбила не лише схожу на поховальну урну форму, а й відчуженість лісового закута від довколишнього світу, викликала в уяві жахливу Країну мерців. Та коли селянам у пониззі стало несила жити далі по-старому, вони наважилися проникнути до Країни мерців, Камемури, куди доти не ступала жодна нога.
І ось разом з жінками та дітьми вступили вони в донедавна страшне й заборонене поселення, розділили з людьми, досі далекими, як померлі, наготовану ними їжу, настояне ними саке. А раптом від цього вони самі почнуть перетворюватися на інших зсередини? А згодом, у розпалі почастунку, мирна сцена стала потьмарюватися й тим, що думки несамохіть наверталися до князівських урядовців.
Вони вже, певно, вирядили погоню, якій важко буде дати раду.
А втім, збіглі селяни провели у створеній господарями долини невимушеній обстановці два дні.
Чи не задовга зупинка, як для такої спішної справи?
Гадаю, за цей час мали повернутися посланці, виряджені через гори до Тоси на розвідини: чи, бува, не виженуть їх звідти назад.
Та поки чекали посланців, у лісі на узвишші замайорів прапор загону переслідувачів, які здіймалися звивистою, гірською дорогою.
Бойовий загін з селища негайно вирушив до лісу кружною стежкою й розвідав, що самураї з п’ятдесятьма рушницями вичікують слушної хвилини. Проте і хлопців-розвідників помітили.
Переслідувачі негайно рушили вниз, у долину.
І тут сталося таке.
Самураї, не знаючи лісу, проминули спуск і вийшли на кружну дорогу до долини повз «виселок», аж раптом гримнув оглушливий рушничний залп.
Самураї кинулися хто в траву, хто в чагарі, певні, що стріляють втікачі, ладні винищити переслідувачів до ноги. Трохи згодом, з острахом підвівши голови, вони побачили: стріляв озброєний загін, що розтягнувся ланцюгом уздовж долини серед дерев на схилі за річкою. Над маківками криптомерій спливав синюватий пороховий дим.
Залп дав сільський бойовий загін. Чи ж не від оповідей про Руйнівника, який, знаючися на підривній справі, висадив скелину в «шийці», хоч і сам постраждав, пішла цікавість хлопців до вогнепальної зброї?
Рушниці й набої дістали в Нагасакі через купців, що возили через гори віск.
Певно, хлопці з рушницями вишикувалися вздовж усієї долини, щоб при потребі відстрашити збіглих, якби ті почали бешкет, а то й грабунок.