Повстанці, як ніколи, були задоволені вже тим, що переправилися через річку. Нова ж вимога була така: визнати повсталі села належними до зарічного князівства. Тобто покинувши обжиті спрадавна оселі, повстанці тим самим прохали сусіднього князя прийняти їх до свого ‘ підданства.
Та чи ж Мейске-сан забув, що вони — збіглі? Слід було домагатися чогось одного.
Отут Мейске-сан і здійснив задум, що крився за словами: «Не хочуть у замку мене слухати, то вислухають де вище!», що їх він сказав по дорозі з підзамчя.
Якби підняте ним повстання затяглося, сусідній князь вдався б за допомогою до сьогунського уряду.
Повстанці перемогли.
Звісно, сміливий, наче мрія, задум прилучити повсталі села до зарічного князівства або перейти всім разом на його землі не здійснився. Проте селяни добилися скасування подвірного податку і обіцянки «не чинити зла» жодному повстанцю. Селяни, крім тих, хто втонув на переправі, розійшлися по домівках і вийшли на свої поля. Обіцянка «не чинити зла» стосувалася й виборних: жоден із них не потрапив у в’язницю. А Мейске Камеї, наче передчуваючи, що самурайська старшина затіває проти нього лихе, зник із князівських земель.
Бабуся пояснила це так:
— Мейске-сан вирушив відвідати село, де тривав «вік свободи», як незадовго до того-в нашому, заснованому Руйнівником. Воно нібито було в провінції Санукі. Тоді по Японії ще було чимало вільних сіл!
Щоправда, панотець-настоятель, який по смерті бабусі запросив мене подивитися «Легенди про народних героїв з Авадзі», розповідав, що Мейске-сан, втікши з князівства, знайшов притулок у буддійському храмі на горі Авадзі і деякий час був відлюдником у ньому.
Це не сходилося з бабусиною розповіддю, але я тільки умгукнув: «Он як!», погодившись з такою історією.
Хоч, власне, окрім схожості назв гори Авадзі й нашого селища ніяких підстав не мав…
Скінчивши невдовзі відлюдницькі подвиги, Мейске Камеї потай повернувся до лісової долини.
Малим я не розумів до пуття, як це йому вдалося, але згодом збагнув, що Мейске-сан позичив гроші під заклад землі. А підготувала позику Мейске-санова мати, скориставшись його зв’язками. Схоже, їх не обходила поширена думка односельців, що земля предків — найбільше багатство.
Роздобувши отак гроші, Мейске-сан знову покинув князівство й вирушив до Кіото.
За недовге подвижництво він дошукався, що храм у Санукі має зв’язок з кимось із регентського чи радницького роду в Кіото. З цим можновладцем Мейске-сан і запізнався, пожертвувавши гроші. А по цьому став розпускати дивні чутки, як і слід було сподіватися від Спритника.
Він твердив ось що.
Селище в лісовій долині довго мало свободу й незалежність від тамтешнього князівства не просто так. Воно походить від маєтка імператорської родини, заснованого наприкінці епохи Хейан. Коли ж політична міць імператорського двору послабла, селище зберігало вірність давній традиції, перетворившись на криївку. Нині ж, коли влада імператора зміцніла знову, на наше селище не мають ніяких прав ні місцевий князь, ані сьогунська ставка. Через того вельможу Мейске-сан сподівався дістати від Сина Неба письмове свідоцтво про це.
Навряд чи Мейске-сан чекав, що його химерну вимогу сприймуть усерйоз. Але цей задум безпосередньо стосувався його слів на зворотній дорозі з підзамчя:
— Не хочуть у замку мене слухати, то вислухають де вище!
Втім, в його діях вбачалася певна (притаманна Спритникові) непослідовність.
Він надіслав до щойно залишеного князівства чолобитну під назвою «Викриття».
«Чому, попри обіцянку не чинити зла жодному з повстанців, я один зазнаю гонінь? Несила терпіти, як розпускають на підзамчі брехливий поговір, ніби під час повстання я привласнив гроші, на які нині розкошую собі в Кіото.
За що, вельможна старшино, терплю я від вас таку кривду? Вашими зусиллями потамовако було повстання, але хіба і я не доклав до цього рук?..»
Але найяскравіше виявив себе Спритник у наступному по перебуванні в Кіото вчинку Мейске-сана, що за моїх часів, як я вже розповідав, перетворився на улюблену дитячу гру. Щоб показати, що він під владою вельможі, а отже, недосяжний для князя, Мейске-сан урочисто ввійшов до призамкового міста під духовий оркестр з власних служників, убраних в похідні накидки з хризантемою, гербом імператорського дому, облямованою кольором хакі.
Гаслу, яке під час гри в Мейске-сагйв похід, в шоломах із сонячним колом, ми вигукували з друзями, скидаючи руки до ясного неба, ніби підкидали м’яча, навчила мене бабуся:
— Чоловік — чарівне дерево І дон, що заквітає раз на три тисячі років!