— Якщо дорослі переповідають одну й ту саму дивовижу, то тільки через те, що всі бачили той самий сон! Адже в нашому лісовому закуті з давніх-давен траплялося людям бачити однакові сни, через які скеровувала їх міць Руйнівника. А щодо «слідів», які начебто бачили, то це властиво дітям — знаходити справжні залишки по давніх мріях.
Але серед моїх спогадів був один, який дозволив би мені відповісти бабусі чи старим зустрічним запитанням:
— А коли так, то чому ж наші матері утнули тоді таке?
Цей спогад стосувався химерної вистави, поставленої в нашому селищі наприкінці світової війни.
Враження від неї і дозволяє мені зрозуміти, чому ніхто не наважується прямо заперечити справжність тих подій…
Як воно сталося, що наприкінці війни, коли всі розваги, починаючи від сільського театру на свято Бон, було заборонено, жінки все ж поставили п’єсу, та ще й таку несвоєчасну?
Я по крихтах накопичував відомості. Зазначу спочатку, що в лісовій долині віддавна було заведено на свято Бон влаштовувати жіночу самодіяльну виставу. Але в міру того, як війна тяжчала, веселощі зникали з осель.
От і сільський театр уже два роки порушував давній звичай…
У великій коморі, спорудженій за часів найбільшого виробництва рослинного воску, були й підмостки для вистав. Коли ж її перестали використовувати як «воскову», комору зберігали вже виключно заради підмостків, щоб улітку на свято Бон, жінкам було де влаштовувати виставу.
Зміст вистави будувався на переказах лісової долини, тож щороку готування починалися з того, що жінки з сільської старшини провідували бабусю, порадитися, які саме легенди та епізоди з історії селища включати до цьогорічної постановки.
Коли ж питання про зміст вирішувалося, бабуся ще раз детально переказувала потрібні оповіді (односельці казали, що то бабуся «повторює з ними уроки»); цьому передувала звичайна примовка:
— Розповідають люди ось що. Правда це чи ні, невідомо, але, як ідеться про давнину, то й вигадку треба слухати наче правду. Гаразд?
— Атож! — відказували на те жінки.
Нічим на початку не відрізнялася від попередніх і остання вистава сільського самодіяльної) театру, який щороку отак змінював репертуар.
Усі, хто був зайнятий у виставі, окрім музик та залаштункових робітниць, вийшли на підмостки, щоб показати сцену «Дерева вбивають людей».
Уперше я побачив цю виставу на свято Бон, коли мав три чи й чотири роки. Не розуміючи як слід, про що йдеться, я не міг одвести очей від підмостків, де з’являлися Руйнівник та Осікоме. З особливим трепетом дивився я останню дію.
Вона повторювалася з року в рік, тож я заздалегідь знав, що буде далі, й добре все розумів.
Коли піднімалася завіса, сцену заповнювали жінки з притороченими до спин зеленими деревцями. Від підмостків, наче з лісу, розносився по коморі аромат свіжих дерев.
На сцені з’являвся і стародавній воїн у супроводі зброєносця й звертався до стародавніх селянок із деревцями на спинах.
Він начебто відбирав лише декотрих селянок, заглядаючи в товстезну подвірну книгу, що її розгортав джура. Зрештою, половина селянок, склавши деревця під ноги, йшли за лаштунки, а позосталі розігрували досить незрозумілу сцену прощання. Після того, немов змагаючись, хто найбільше розчулить глядачів, акторки одна по одній падали навколішки, наче скарані на горло на тих самих деревцях.
Кінець кінцем живими лишалися тільки стародавній воїн та його джура.
Світло згасало.
А коли сцена знову освітлювалася, то цього разу на вершечку високої тополі висів уже той вояк…
Незгладиме враження від цієї останньої сцени, що закарбувалося в моїй пам’яті, спонукало мене запитати бабусю, що на той час вже не виходила зі своєї кімнати: про які часи оповідь і звідки взято зміст вистави.
Бо саме цієї оповіді я ніколи від неї не чув, хоч достеменно знав, що вистави ґрунтуються тільки на переказах нашої долини.
— Хіба я можу сказати, про які це часи, коли таке траплялося не раз і не два, — відповіла бабуся.
І зашарілася, мов мала дитина.
Вистави сільського самодіяльного театру несподівано відновилися в останній рік війни, ба ще навіть у серпні.
Цього ж року, ще за холодів, з пониззя докотилася чутка, ніби парубок із сусіднього села втік з табору для новобранців (де готували добровольців для морської авіації і куди, достеменно як у пісеньці «Сім на формі ґудзиків з сакурою й якорем», прагнули потрапити хлопці), не витримавши казарменого життя серед хлопчаків того ж набору.